Коли розлючені опором Сирітки ввірвалися по трупах у пресвітерій, кольорова веселка, що падала з вітражів, відкрила їхнім очам тільки двох живих людей. Один, схиливши голову, стояв навколішки біля вівтаря, біля самого antepedium[261]. Другий затуляв першого собою й розп’яттям.
— Nemplum Dei sanctum est![262] — його голос, хоч і тонкий, озвався луною аж під склепінням. — Хто знищує храм Божий, того знищить Бог! Відійдіть, пекельні сили! Відійдіть, дияволи, єретики, поки Бог вас не вразив!
— Це Ян Буда, — послужливо пояснив один із союзників Сиріток серед сілезців. — А той, що на колінах стоїть, — Миколай Карпентарій, їхній пріор. Обидва проповідували проти Гусового вчення. “Добрий чех — мертвий чех”, - так вони закінчували кожну проповідь. Обидва святили зброю для військ, що йшли на Наход.
Щока й шия Сміла Пульпана були в крові, він тримався рукою за вухо, значною мірою надірване стрілою з арбалета. Він утратив під час штурму монастиря та костелу дюжину вбитими і стільки само пораненими, але вухо, здавалося, розлютило його набагато більше.
— Добрий чех — мертвий чех, так? — зловісно повторив він. — Ну то вам не пощастило, попи. Бо ви потрапили до рук живих і злих. Ми покажемо вам, яким злим може бути живий чех. Узяти їх! На подвір’я!
— Не смійте мене торкатися! — заверещав Ян Буда. — Не смій… Дістав кулаком по лиці, замовк. Пріор не чинив опору.
— Vexilla Regis prodeunt… — скімлив він, коли його волокли нефом. — Fulget Crucis mysterium… Quo carne carnis conditor… Suspensus est patibulo…
— Розум йому потьмарився, — присудив хтось із Сиріток
— Це гімн, — Рейневан чув, як говорили про те, що до революції Сміл Пульпанбув ризничим. — Це гімн Vexilla Regis. Його співають у Страсний Тиждень. А сьогодні Страсна П’ятниця. Вельми підходящий день для мучеництва.
Перед костелом обох ченців оточив натовп Сиріток. Майже відразу ж звалився перший удар кулаком, перший копняк, після них наступні, потім у хід пішли палки та обухи. Пріор упав. Ян Буда тримався на ногах, голосно молився, випльовуючи кров з розбитих губів. Сміл Пульпан дивився на нього з ненавистю. На його знак від дровітні принесли пеньок для рубання дров.
— Ти начебто святив, папісте, зброю для тих, які йшли на Наход. Способу, яким ми тебе покараємо, нас навчили в Наході саме єпископські бандити. Давайте-но його сюди, браття.
Яна Буду приволокли, поклали його ногу на пень. Один з гуситів, могутній здоровило, підняв сокиру й рубонув. Ян Буда жахливо заревів, з кукси пульсуючим струменем бризнула кров. Сирітки підняли домініканця, який спазматично смикався, поклали на пні другу ногу. Сокира опустилася з глухим стуком і чваканням, від удару аж здригнулася земля. Ян Буда заревів ще жахливіше.
Беренгар Таулер зробив кілька хистких кроків, сперся обіруч на стіну костелу й виблював. Рейневан тримався, але рештками волі. Самсон сильно зблід, раптом глянув угору, в небо. Дивився довго. Немовби чогось звідти сподівався.
“На пеньку, що рубанню дров служить, сі кати, haeretici, самого диявола, їхнього майстра й навчителя, запрагнувши в злобі та жорстокості перевершити, сокирами всі extremitatis сим нещасним одну по одній відтяли. Сеї жорстокості перо моє описати нездатне, рука дрижить, lacrimae з віч течуть… Nicolaus Carpentarius, Johannes Buda et Andreas Cantoris, martyres de Ordine Fratrum Oraedicatorum, замучені за Слово Боже й за свідчення, яке мали. Боже, Боже, до Тебе волаємо! Usquequo, Domine sanctus et verus, non iudicas et vindicas sanguinem nostrum?”
Сирітки тим часом грабували з костелу все, що становило бодай якусь цінність. Святі образи, дошки з лавок та облуплені рештки вівтаря, які цінності не становили, палали на величезному багатті. За наказом Пулпана обох покалічених і конаючих ченців притягли до цього багаття й кинули на нього. Гусити, стоячи кружка, дивилися, як два позбавлені кінцівок корпуси незграбно ворушаться і звиваються в полум’ї. Горіло, зрештою, кепсько, пішов дощ. Сміл Пулпан мацав розірване вухо, лаявся, плювався.
- Є ще один! — закричали гусити, які вибігли з притвору. — Брате Пулпане! Зловили! На амвоні ховався!
— Давайте його сюди! Давайте папіста!
Тим, кого тягли гусити, хто звивався, сіпався й відбрикувався, був, Рейневан упізнав його відразу, диякон Анджей Кантор. Він був у самій сорочці, видно, його схопили тієї миті, коли він намагався позбутись домініканської ряси. Коли його протягли поруч, він помітив Рейневана.
— Паничу Беляу! — завив він. — Не дай мене на муку! Не да-а-а-ай! Рятуй, паничу-у-у-у-у!