Пилюка здійнялася хмарою над вроцлавським трактом. Залишаючи позаду догораючий Рихбах, таборитсько-сирітська армія Прокопа Голого йшла на північ. У бік закутаної хмарами Шленжі, що темніла на горизонті.
Пожежі в місті ще бушували, натомість підгороддя вигоріло майже повністю, тільки димілося, мигтіло згасаючими пломінчиками на обвуглених балках і стовпах. Почувши, що гуситський спів завмирає вдалині, люди почали вилізати зі сховків, виходити з лісів, спускатися з пагорбів. Вони оглядалися, вражені, плакали, дивлячись на руїну свого міста. Витирали з облич кіптяву і сльози. І співали. Адже був Великдень.
Вийшли зі схованок і спустилися з гори Винник ченці-францисканці. Ішли, плачучи і співаючи, до спаленого міста. Був Великдень.
Армія Прокопа Голого йшла маршем на північ. Фонтани вогню та стовпи диму здійнялися понад селами, які палили роз’їзди Салави та Федька Острозького. Світло-червоним вогнем вибухнули стріхи Уцєхува. Запалали Праус, Гартау та Рудельсдорф. Невдовзі майже весь горизонт був охоплений полум’ям.
Був Великдень.
Божі воїни йшли маршем на північ. З піснею на вустах.
Був Великдень. Христос воістину воскрес.
Пожежа охоплювала країну.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
— Бідна шльонська земля.
— Проклята шльонська земля!
Розташований поблизу Сьроди, розкинутий над річкою Сьродзькою Водою табір біженців був неймовірно забитий людьми, просто тріщав по швах. Зазвичай ротація тих, які приходили й відходили, ще дозволяла якось існувати, але сьогодні Дзержка де Вірсінг була просто вражена перспективою появи нових утікачів.
Вона зітхнула вільніше, коли почало смеркатися: вночі рідко хтось прибував, а вона знала, що багато людей планують на світанні виходити. Гусити пішли. Вони скерувалися на південь, трактом, що вів на Костомлоти, Стшегом, Болькув і Ландесгут. Може, повернулися до Чехії? Удень небо вже не чорніло від димів, а вночі не освічувалося загравами. Людям набридло поневіряння, вони хотіли повертатися. До попелищ. До спалених дощенту містечок і сіл. До Собутки, Гнєховиць, Гурки, Франкенталя, Арнольдсмуле, Восковіц, Ракошиць, Слупа. І багатьох-багатьох інших, назви яких звучали по-чужому. І байдуже.
Ревів віл, мекала коза. Десь біля возів заплакала дитина, біля Дзержки пройшла швидкою ходою Еленча фон Штітенкрон. Закінчивши разом з іншими роботу в кухні, Еленча не пішла разом з іншими, щоб виспатися та відпочити. Еленча, здавалося, ніколи не відпочиває. За ті сім днів, упродовж яких Дзержка де Вірсінг фінансово та організаційно підтримувала табір, Еленча відпочивала тільки на категоричний наказ. Дзержка не любила бути категоричною щодо Еленчі. Вона бачила, як дівчина на це реагує. Бачила це першого дня, коли Еленча Штітенкрон прибула до Скалки на каштановому коні Тибальда Раабе. Коли Дзержці стукнуло в голову, буцім вона знає, яким способом найефективніше вирвати дівчину з отупіння та апатії.
— Бідна шльонська земля, — повторив товстуватий вроцлав’янин, торговець, якого навіть навала не втримала від того, щоб вирушити на дороги з повним візком товару.
— Проклята шльонська земля, — повторив мірошник з Марцінковиць.
Утікачі, які зібралися навколо вогнища, — щось на кшталт стихійно сформованої старшини табору, люди з незаперечним авторитетом, — покивали головами, побурчали. Дзержка була в цьому колі єдиною жінкою. Переважали поважні селяни з обличчями й поставами природних лідерів. Крім товстуватого вроцлав’янина, були ще мірошник з розташованих аж під Бжегом Марцінковиць, орендар звідкись з-під Контів, двоє солдатів, барви яких були затерті пилюкою численних доріг, і корчмар з Гурки. Був — і дуже придавався — цирульник із Собутки. Був монах-мінорит зі сьродзького монастиря, один зі старших: молодші без передиху поралися біля хворих та поранених. Був єврей — невідомо звідки. Був лицар. З доволі бідних, але й попри це він викликав сенсацію своєю присутністю.