Ніхто не знав, як Самсон раптом опинився перед фігурою, між нею і проповідником. Але він опинився там і був там, заступаючи доступ розставленими знаком хреста руками. “Що він робить? — подумав Рейневан, який бачив остовпілу міну Таулера й застигле з виразом “будь що буде” обличчя Шарлея. — Що він таке робить? Виступати проти проповідника Сиріток — це самогубство… Зрештою, Крейчірж, в принципі, має рацію… У Новій Ері не будуть поклонятися ідолам і статуям, не будуть бити перед ними чолом. Ризикувати заради якоїсь фігури, виструганої з липової колоди? Самсоне…”
Проповідник відступив на крок, приголомшений. Але швидко отямився.
— Божка затуляєш? Ідола борониш? Насміхаєшся зі слів Біблії, блюзніре?
— Знищ щось інше, — спокійно відповів Самсон. — Цього не можна.
— Не можна? Не можна? — у Крейчіржа на губах виступила піна. — Я тобі… Я тобі… Ну ж бо, діти! На нього! Бий!
Миттю, блискавично, біля Самсона став Шарлей, біля Шарлея Таулер, біля них Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре. І Рейневан. Сам не знаючи, коли, як і навіщо. Але стояв поруч. Затуляв. Самсона. І фігуру.
— То он ви як? Он ви як, єретики? — заверещав Крейчірж. — Ідолопоклонники? Ну ж бо, діти! На них!
— Стояти, — пролунав з боку притвору звучний і владний голос. — Стояти, я сказав.
Разом із Прокопом Голим до костелу ввійшли Краловець, Прокупек, Ярослав з Буковини, Урбан Горн. Їхні кроки, коли вони йшли нефом, стугоніли і дзвеніли, викликали грізне відлуння. Смолоскипи відкидали зловісні тіні.
Прокоп підійшов, швидким і суворим поглядом з’ясував та оцінив ситуацію. Під його поглядом пращівничата поопускали голови, марно намагаючись сховатися за полами Крейчіржа.
— А воно, брате, так… — пробурмотів проповідник. — Воно так, що оці-ось…
Прокоп Голий перебив його жестом. Досить рішучим.
— Брате Белява, брате Дроссельбарт, — подібним жестом підкликав він обох. — Дозвольте-но, перед виходом необхідно обговорити деякі справи. А ти, брате Крейчірж… Іди собі звідси. Іди і…
Він замовк, поглянув на скульптуру.
— Знищ щось інше, — закінчив після паузи.
Ревів віл, мекала коза. Дим стелився низько, плив до очеретів понад річкою. Ойкав і стогнав поранений, якого тільки що позшивав цирульник із Собутки. Серед біженців, мов привиди, сновигали мінорити, вишукуючи симптоми можливої зарази. “Бог їх послав, цих ченців, — подумала Дзержка. — Знаються на заразі, знайдуть, якби що. І не бояться. Якби що, не втечуть. Не вони. Вони не знають страху. У них далі живе скромна й тиха мужність Франциска”.
Ніч була тепла, пахнула весною. Хтось поруч голосно молився.
Еленча, яка спала на подолі Дзержки, заворушися, застогнала. “Вона змучена, — подумала Дзержка. — Виснажена. Тому так неспокійно спить. Тому її мучать кошмари.
Знову”.
Еленча зойкнула крізь сон. Їй снилися бій і кров.
“У золотому полі крокуючий чорний тур, — думав Рейневан, дивлячись на наполовину втоплений у болоті щит. — Такий герб по-фаховому блазонують[274]: d’or, au taureau passant de sable. А цей другий герб, на цьому другому щиті, оцей з трьома червленими трояндами на срібній перев’язі, блазонують: d’azur, a la bande d’argent, chargee de trios roses de gueules”.
Нервовим рухом витер обличчя.
“Taureau de sable, чорний тур — це лицар Генріх Барут. Той самий Генріх Барут, який три роки тому обзивав мене, бив і копав на зембицькому турнірі”. Тепер йому самому дісталося — удар залізним билом ціпа так сплюснув і деформував армет, що краще було не уявляти собі, як виглядає голова всередині. Гусити познімали з убитого лицаря баварські обладунки, але погнутий шолом не рушили. Тож Барут лежав собі тепер, як якийсь жахливий гротеск, у штанах, сорочці, у кольчужному чепці, у шоломі і в калюжі крові, яка вилилася з-під шолома.
“А три троянди, trois roses, — це Кристіан Дер, син Вальпота Дера з Вонвольниці. Я грався з ним у дитинстві, у гаях за Бальбіновом, над Жаб’ячими ставами, на повойовицьких лугах. Ми гралися в лицарів Круглого Стола, у Зігфріда й Хагена, у Дитріха й Хільдебранда. А пізніше разом бігали за вонвольницькою мельниківною, справедливо міркуючи, що котромусь із нас вона врешті-решт дозволить залізти рукою тут і там. Потім Петерлін одружився з Гризельдою фон Дер, а Кристіан став моїм швагром… А тепер лежить у червоному болоті, дивиться в небо засклілими очима. І такий мертвий, що мертвішого не буває.”
Він відвів погляд.
“Війна — річ без майбутнього, а воячка — річ без перспектив”, - стверджував Беренгар Таулер. “З воєнної завії народиться Новий Чудовий Світ”, - доводив — нещиро й за мамону — Дроссельбарт. Двадцятого дня місяця квітня Року Божого 1428, у вівторок, у селі Мочидло, розвіялися надії обох. Таулера — на майбутнє та перспективи, Дроссельбарта — на що б то не було.