Вони вилетіли на продовгуватий ринок, перед ними виросла кам’яна брила костелу. І висока, затягнута димами дзвіниця. Перш ніж вони встигли подумати, вежа плюнула в них вогнем і залізом. Рейневан бачив, як кулі та стріли зорюють землю навколо, як падають люди. Вереск оглушував.
Він присів. Одному пораненому затиснув розірвану стрілою шийну артерію. Поруч катався і завивав другий, якому куля з гандканони відірвала ногу нижче коліна. Третій звивався, з його живота цебеніла кров. Четвертий тільки здригався.
— Вставай, Рейневане! Уперед, під дзвіницю!
Він не послухався, зайнятий кровотечею, яку марно намагався зупинити. Коли поранений викашляв кров і помер, зайнявся тим, якому відірвало ногу. Дер сорочку на смужки, перев’язував, прочищав. Поранений вив.
З палаючого будинку вибіг чоловік з дротиком, за ним — підліток у надпаленому одязі, який ніс песика. Чоловікові негайно розтовкли голову ціпом. Підлітка вістрям списа пришпилили до дверей. Наскрізь, разом з песиком. Підліток повис на списі, песик смикався, скімлив, молотив повітря передніми лапами.
Рейневан перев’язував. Під затягнутим димами костелом, який зяяв вогнем, клубилися атакуючі. З дзвіниці далі стріляли, кулі та стріли свистіли в повітрі.
— Гир на ни-и-и-их!
З бічної вулички, женучи перед собою і кладучи трупом хойнувчан, які в паніці втікали, вилетіли Сирітки, осмалені, чорні, як чорти. Шарлей шарпнув Рейневана за плече. Той залишив перев’язаного, побіг, перескакуючи трупи. Однак на ринку, під костелом, бій уже було закінчено. Захисників дзвіниці — серед них чимало жінок і дітей — витягай з будинку, зігнали під мур. Там був Ярослав з Буковини, який роздавав накази. Звуки різанини, що долітали з південного боку міста, заглушали його голос, але жест, який він зробив, сумнівів не залишав. Бранців зігнали в купу, притиснули до муру. Витягали з купи по одному, по двоє. Кидали на коліна. І вбивали. Кров текла ручаями, пливла пінною рікою, виполіскуючи зі стічних канав січку та гній.
— Змилуйтеся! Лю-у-уди! — завила кинута на коліна міщанка в бурій спідниці. — За що? Чому? Ради Бога живо…
Удар палиці розтрощив її голову, як яблуко. Вона впала, не застогнавши.
— За те, що Я кликав, і ніхто відповіді не давав, — пояснив Прокоп Голий, який стояв поруч. — Говорив Я, й не чули ви. Чинили лихе в Моїх очах і вибрали те, чого Я не жадав![277] Тому призначаю вас під меч; усі загинете в різні.
— Браття! Божі воїни! — заволав Краловець. — Не давати пардону! Нікого не щадити, всіх під ніж! Різати! А місто спалити! Спалити до голої землі! Нехай сто років тут навіть пирій не виросте!
Вогонь з гудінням вистрелив понад дахами Хойнува. А лементи тих, кого вбивали, здійнявся ще вище. Високо понад клуби диму.
— Спаливши Хойнув, — переповідав далі чернець, — і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.
- Ісусе Христе… — вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. — Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!
— Марна надія, — заперечив мінорит серед зітхань зібраних. — Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.
— Христе, будь милосердний, — прозвучали голоси. — Gott erbarme…
— Ще вчора, — чернець склав руки, — Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.
— Рів там глибокий, — буркнув старший солдат, — мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток… Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.
— Дав би Бог.
Еленча дрижала і зойкала крізь сон.
Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об’їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр’є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду — гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.