— Рейневане!
— Ютто…
— Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла… Рейневане!
— Ютто… Я…
— Допоможіть… Підніміть його… Ах! Що з тобою?
— Плече… Ютто… Я вже… Можу стояти… Тільки ноги ослабли… Потурбуйтеся про Самсона…
— Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть…
— Зачекай.
Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.
— Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?
— Ні. Їду зараз.
— Куди? Якби я хотів тебе знайти…
— Сумніваюся, що ти хотів би.
— А все-таки?
— Скалка під Вроцлавом… — сказала вона не зразу й ніби через силу. — Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.
— У Дзержки? — він не стримав здивування. — Ти в Дзержки?
— Прощавай, Рейнмаре з Беляви, — вона обернула коня. — Бережи себе. А я…
— Я постараюся забути, — сказала тихо.
Коли була вже досить далеко від монастирських воріт, щоб він жодним чином не міг почути.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Рейневан пролежав у монастирській інфірмерії до Трійці, першої неділі після Зелених Свят. Рівно десять днів. Зрештою, порахував він ці дні вже постфактум: через гарячку, яка поверталася хвилями, із самого перебування й лікування він пам’ятав небагато. Пам’ятав Ютту де Апольда, яка проводила чимало часу при його ложі недуги, пам’ятав товстеньку інфірмерку, яку звали — вельми влучно — сестрою Мізерикордією. Пам’ятав абатису, яка його лікувала, — високу, серйозну черницю зі світлими сіро-блакитними очима. Пам’ятав процедури, які вона йому робила, з біса болісні, які неодмінно приводили до гарячки й маячні. Однак саме завдяки цим процедурам він усе ще мав руку й міг нею так-сяк володіти. Він чув, про що говорили черниці під час процедур, — а говорилося і про ключицю, і про плечовий суглоб, а також про підключичну артерію, про паховий нерв, про лімфатичні вузли, про фасції. Він чув достатньо багато, щоби розуміти, що від багатьох поважних проблем врятували його медичні знання абатиси. А також медикаменти, які вона мала і які вміла застосовувати. Деякі з ліків були магічними, деякі з них Рейневан впізнавав: або за запахом, або за реакцією, яку вони викликали. Застосовувався як додекатеон — значно сильніший, ніж той, який вдалося дістати в Олаві, так і перістереон[284], дуже рідкісний, дуже дорогий і дуже ефективний засіб проти запальних станів. До рани, що кілька разів відкривалася, абатиса застосовувала ліки, відомі під назвою garwa[285], секрет яких прибув, казали, аж з Ірландії, від тамтешніх друїдів. Рейневан упізнав також за дуже характерним маковим запахом вундкраут[286], магічне зілля Валькірії, яким жерці Вотана лікували поранених після битви в Тевтобуржському лісі. Запах сушеного листя блекоти зраджував ієроботан[287], а запах тополиної кори — левкіс, два сильні засоби від гангрени. Плауном пахла присипка, яка називалася lycopodium bellonarium[288].
А коли почали застосовувати lycopodium bellonarium, Рейневан уже міг вставати. Пальці лівої руки більше не німіли, він міг тримати в них різні предмети. Завдяки цьому він мав змогу допомагати черницям у лікуванні Самсона, який, хоч і був притомний, підводитися все був не в стані.
Ютта не відходила від Рейневана ні на крок. Її очі блищали від сліз та любові.
Війна, про яку вони вже встигли забути, нагадала про себе незабаром після Трійці. Вранці першого дня червня Рейневана, Ютту та черниць з Білого Костелу стривожив гуркіт гармат, який долинав із заходу. Ще до того, як до монастиря дійшли перші докладні відомості, Рейневан уже здогадувався в чім річ. Ян Колда з Жампаха не відступив разом з армією Прокопа Голого, залишився у Шльонську, за мурами замку у Шленжі. Він сам та його розбійницька дружина були для сілезців більмом на оці і шпичаком у задниці, бо занадто докучали, аби їх можна було терпіти. Сильний та озброєний важкими бомбардами вроцлавсько-свидницький контингент узяв шленжанський замок в облогу й розпочав обстріл, закликаючи Яна Колду здатися. Колда, як доносила стоголоса чутка, у відповідь застосував до обложників популярну в народі назву чоловічих статевих органів і запропонував їм зайнятися взаємним самцеложством. Після чого відповів зі стін вогнем власної артилерії.