— Я виїжджаю, — зовсім несподівано заявив велет, ґречно вислухавши звіряння Рейневана. — Тобі доведеться самому дати раду зі своїми проблемами. Я їду до Чехії. До Праги.
— Ти був при тому, як мене поранили, — продовжив він, не чекаючи, поки Рейневан охолоне і зможе видушити з себе бодай слово. — Ти бачив, що сталося, коли та куля черкнула об мій череп. Ти був свідком, ти мав можливість побачити зблизька. Я був готовий до чогось подібного. Мені про це говорили й навіть… Навіть радили. У Празі — Акслебен, у Тросках — Рупілій. Вони назвали це поверненням через смерть. Спосіб повернутися до мого власного світу й до моєї власної… тілесної, назвімо це так, оболонки, — це позбутися теперішньої матеріальної оболонки. Коротко кажучи: найпростіше було би вбити це величезне тіло. Знищити його, остаточно припинити життєві процеси, які в ньому відбуваються. Закінчити його матеріальне існування. Духовний елемент, мій власний, тоді вивільниться і повернеться туди, куди повинен повернутися. Так стверджували Акслебен і Рупілій. Те, що сталося восьмого травня, здається, підтверджує, що вони мали рацію. У чому проблема, ти, поза сумнівом, здогадуєшся. Розумієш, з яких причин рекомендований спосіб мені не дуже підходить, з яких міркувань я волів би якийсь менш радикальний. По-перше, я не хочу брати на сумління смерть монастирського придурка, у тіло якого вбраний парадую оце по світу вже три роки. По-друге, ні Рупілій, ні Акслебен не квапилися дати мені гарантії стовідсоткового успіху. А по-третє і найважливіше: мені якось перестало бути спішно повернутися. Головна причина цього факту має волосся кольору міді, а звати її Маркета. І перебуває вона в Празі. Тому я повертаюся до Праги, друже Рейнмаре.
— Самсоне…
— Ні слова, будь ласка. Я повертаюся сам. Ти залишися. І я був би нікудишнім другом, якби намагався вирвати тебе звідси, відділити від того, чим це місце для тебе є. Це твоя Огігія[301], Рейнмаре, острів щастя. Тож залишися тут і насолодися ним. Якнайбільше — і аж так довго, як тільки можна буде. Залишися й поводься мудро. Відділяй те, що тонке, від того, що щільне. Тоді здобудеш славу світу сього. І всяка темрява тебе полишить. Говорю тобі це я, твій друг, істота, яку ти знаєш як Самсона Медка. Ти повинен мені вірити, позаяк vocatus sum Hermes Trismegistus, habens tres partes philosophiae totius mundi {52}. Послухай уважно. Пожежу зовсім не погашено й не приборкано, вона лише пригасла, жар тліє. Не сьогодні — завтра світ знов охопить вогонь. А ми знову зустрінемося. А до того часу… Бувай, друже.
— Бувай, друже. Щасливої дороги. І поздоров від мене Прагу.
На узліссі Самсон обернувся в сідлі й помахав їм рукою. Вони привітали його таким самим жестом, поки він не зник між деревами.
— Я боюся за нього, — прошептав Рейневан. — До Чехії дорога далека. Часи важкі і страшні…
— Він доїде безпечно, — Ютта притулилася до нього збоку. — Не бійся. Без лихих пригод. І не блукаючи. Хтось чекає на нього. Чийсь світоч спалахне в пітьмі, вкаже йому правильний шлях. Як Леандр, він безпечно подолає Геллеспонт. Бо на нього чекає Геро та її любов.
Було перше серпня. День Святого Петра в оковах. У Старших Народів і чарівниць — свято Хлафмас. Фестиваль жнив.
Протягом тижня Рейневан примірявся до розмови з Юттою. Він боявся такої розмови, боявся її наслідків.
Ютта багато разів розмовляла з ним про вчення Гуса та Ієроніма, про чотири празькі статті та й загалом про принципи гуситської реформи. І хоча щодо певних доктрин утраквізму вона бувала досить скептичною, проте ніколи жодним словом, навіть найменшим натяком чи магією впливу не виявила того, чого він боявся: неофітського запалу. Монастир у Білому Костелі — розмова з абатисою не залишала сумнівів щодо цього — був заражений помилками Йоахима Флорського, Будівничих Третьої Церкви й Сестринства Вільного Духа; абатиса — а мабуть, і конверси, — поклонялися Віковічній і Троїстій Великій Матері, що поєднувало їх із рухом прихильників Гвілельміни Чешки як жіночої інкарнації Духа Святого. І Майфреди да Піровано, першої гвілельмітської папеси. До того ж, цілком очевидно, черниці займалися білою магією, що пов’язувало їх із культом Арадії, королеви чарівниць, яку в Італії називали La Bella Pellegrina. Але хоча Рейневан кружляв навколо Ютти пильно, немов журавель, полюючи на знак або сигнал, він так ніколи нічого і не спіймав. Або Ютта настільки добре вміла прикидатися й ховатись, або ж вона аж ніяк не була палкою і пристрасною неофіткою йоахімітської, гвілельмітської та арадійської єресі. Рейневан не міг виключити ні першої, ні другої можливості. Ютта була й досить хитрою, щоб уміти маскуватися, і досить розважливою, щоб не зразу і не з головою скакати в що-небудь і кидатися у вир чого-небудь. Попри почуття, які, здавалося, їх поєднували, попри любов, якою вони займалися часто, з ентузіазмом і винахідливістю, попри те, що їхні тіла, здавалося, вже не мали таємниць одне від одного, Рейневан розумів, що він все ще знає про дівчину далеко не все й далеко не всі її секрети зумів розгадати. А якщо насправді вона ще не зв’язалася з єрессю назовсім, якщо вагалася, сумнівалася або й узагалі була налаштована критично, цієї теми не варто було торкатися взагалі.
301
Острів за Геркулесовими стовпами, на якому Одіссей сім років гостював у німфи Каліпсо.