— Я теж вас кохаю, — Рейневан і оком не змигнув. — І я всираюся з радості, що вас бачу Але збавте трохи тон, хлопці. Щодо наказів ви лише посланці, не більше. Накази тут віддаю я. Тож ось, я вам наказую: кажіть, що маєте переказати, причому швидко й докладно. Це наказ. Ви знаєте, що загрожує за невиконання.
— Хіба я не казав? — засміявся Бісклавре. — Хіба я не казав, щоби так його не підколювати?
— Виріс, — з усмішкою визнав Жехорс. — Викапаний брат. Достоту як Петерлін. А може, вже й переріс Петерліна.
— Знають про це, — Бісклавре, нарешті сховавши наваху, гротескно, по-мавпячому, поклонився. — Знають про це брати Прокоп Голий і Богухвал Неплах, званий Флютиком. Знають, який-то ревний з Петерлінового брата утраквіст і який палкий поборник справи Чаші. Тож просять згадані брати негідними устами нашими брата Рейневана ще раз довести свою вірність Чаші. Покірно просять брати…
— Заткнися, французе. Говори ти, Жехорсе. Коротко й по-людськи.
Наказ Прокопа Фогельзангові і справді був короткий і звучав так: реконструювати сітку. І зробити це швидко. Настільки швидко, щоб сіткою можна було скористатися під час чергового удару по Шльонську. Коли цей удар мав відбутися, Прокоп не уточнив.
Рейневан не дуже знав, яким чином він особисто має реконструювати те, про що мав лише загальне й досить туманне уявлення, — сітку, про яку він не знав практично нічого, крім того, що вона начебто існує. Жехорс і Бісклавре, коли їх вдалося приструнити, визнали, що головну його допомогу вбачають у тому, що, як вони висловилися, утрьох працювати безпечніше, ніж удвох.
Попри начебто надзвичайну терміновість завдання, Рейневан не погодився виїхати негайно. Він хотів навчити Фогельзанг трохи добрих манер та поваги до своєї особи. А передусім йому треба було залагодити справи з Юттою. Як він і очікував, останнє виявилося набагато важче. Але йому однаково пішло легше, ніж він сподівався.
— Що ж, — сказала вона, коли минув її перший гнів. — Я могла цього сподіватися. Галахад кохає, обіцяє і клянеться. Нібито навіки. Але насправді лише доти, доки не рознесеться вість про Грааль.
— Це не так, Ютто, — запротестував він. — Нічого не змінилося. Це лише кілька днів. Потім я повернуся… Нічого не змінилося.
Вони розмовляли в костелі, перед вівтарем та образом, на якому була зображена — а що ж іще — злітаюча голубка. Але Рейневан мав перед очима нещасну Майфреду да Шровано, яка згорає на багатті на П’яцца дель Дуомо.
— Коли ти вирушаєш? — запитала вона вже спокійніше.
— Уранці, після festum angelorum[304].
— Отже, ми маємо ще кілька днів.
— Маємо.
- І ночей, — зітхнула вона. — Це добре. Станьмо навколішки. Помолімося Богині.
Тридцятого вересня, вранці після Михаїла, Гавриїла й Рафаїла, повернулися Жехорс і Бісклавре. Готові вирушити в дорогу. Рейневан чекав на них. Він теж був готовий.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Протягом кількох років свого існування Фогельзанг зумів створити у Шльонську досить численну й непогано розгалужену сітку законсервованих агентів, тож, у принципі, було з чого реконструювати. Проблема полягала в тому, що хвиля переслідувань, яка прокочувалася Шльонськом, не могла не вплинути на завербованих. Частина, слід було побоюватися, перейшла до історії як мученики, після них могло навіть попелу не залишитися. Частина з уцілілих могла під впливом шаліючої Інквізиції радикально переглянути погляди й дійти висновку, що Вікліфові симпатизувати не варто, а Гуса краще любити значно менше, ніж раніше. Серед останніх могли знайтися й такі, які з власної волі або під примусом радикально змінили партійну належність. Перефарбовані та перевербовані, тепер вони чекають, що до них хтось з’явиться. А коли хтось з’являється, бігцем доносять відповідним органам.
Отож контакт з кожним давнім агентом був пов’язаний з чималим ризиком, тому його не варто було встановлювати, попередньо як слід не підстрахувавшись. А трьом — щодо цього не виникало питань — підстраховувати один одного було набагато легше, ніж двом.
Протягом місяця з гаком Рейневан, Жехорс і Бісклавре товклися по Шльонську — то в холод та осінню сльоту, то під живим сонцем і в нитках бабиного літа. Вони відвідали чимало місцевостей, починаючи з великих міст, таких як Вроцлав, Легниця і Свидниця, і закінчуючи Дорфами, Турками й Бульками, повні назви яких нізащо не хотіли залишатися в пам’яті. Відвідували різних людей, різним людям — різними методами і з різними результатами — нагадували про лояльність до справи, якій вони колись присягали. Утікати — панічно — довелося лише тричі. Раз у Ратиборі, коли Жехорс утік із влаштованої Інквізицією мишоловки, вистрибнувши через вікно з другого поверху кам’яниці на ринку, після чого був імпозантний галоп вулицею Довгою аж до самої Миколайської брами. Раз уся трійця пробилася крізь облаву на сьцінавському підгородді, в чому вельми допоміг туман, який, неначе на замовлення, піднімався з мочарів над Одрою. Раз, у Скорогощі, мусили сторчголов утікати від погоні, що рвонула за ними, як тільки в загону найманців, які стерегли митну палату й міст на Писі, виникли щодо них підозри.