Групу привів знайомий.
— Урбан Горн, — сказав Лукаш Божичко. — Групу привів з Чехії Урбан Горн. Власною персоною.
Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, кивнув головою на знак того, що він здогадувався. І що анітрохи не здивований. Лукаш Божичко кашлянув, вирішив, що можна доповідати далі.
- Ішлося, природно, про Клодзько. Наша людина була свідком дискусії Горна з Рейнмаром з Беляви і тими двома з Фогельзангу, Жехорсом і Бісклавре. Клодзько, сказав їм Горн, це ворота і ключ до Шльонська. І додав, що пан Пута з Частоловиць починає виростати до величини незручного символу, небезпечного для нас… Значить, для них… Значить, для гуситів… І що цього разу Клодзько мусить упасти.
— Це, — підняв голову інквізитор, — точні слова нашої людини?
— Точні аж до йоти, — підтвердив диякон. — Ці слова передала наша людина нашому агентові в Клодзьку. А той мені.
— Говори далі.
— Той із Фогельзангу, Бісклавре, сказав, що їхній знайомий Трутвейн пережив хаос і смуту та що він і далі діє. Що збирає олію, живицю та інші інгредієнти. Що цього разу нічого не забракне, що вони розпалять у Клодзьку таке багаття, що… це його власні слова, що в пана Пути в замку вуса обгорять. І що цього разу не вони, а пан Пута втікатиме через дірку від срача. Так він сказав, цими конкретно словами: через дірку від срача…
— Отже, — здогадався Гейнче, — групу перекинули до Клодзька. Коли почали перекидати?
— У п’ятницю після святого Мартіна. Їх перекинули не всіх разом, а поступово, по двоє, по троє, щоб не викликати підозр. На щастя, наша людина була в одній з груп, що їх перекинули першими. Тому ми знаємо, що з цим Трутвейном — це правда. Цей Трутвейн, Йоганн Трутвейн, — це вівтарист з костелу Пресвятої Діви Марії, давній гуситський шпигун. Саме навколо нього, як з’ясувалося, у Клодзьку ще з літа функціонує зародок шпигунсько-диверсійного осередку.
— У цей момент, — інквізитор відштовхнув печатку, якою бавився. — У цей момент уся група вже в Клодзьку, як я розумію? Усі?
— Усі. Крім Горна. Беляви, Бісклавре та ще трьох. Вони на святого Мартіна виїхала з-під Югова. Наша людина не знає куди. Які будуть накази, ваша велебносте? Що почнемо?
З-за вікна долинав гамір міста, перекупки сварилися на Курячому базарі. Папський інквізитор мовчав, потираючи носа.
— Ця наша людина, — запитав він нарешті, - це хто?
— Кацпер Домпніг. Рахівник. Звідси, з Вроцлава.
— Домпніг… Його не шантажували. Я би пам’ятав, якби так було, шантажу я б не забув… Але платити, здається, ми йому теж не платили. То що — невже ідеаліст?
- Ідеаліст.
— Тоді наглядай за ним, Лукашу.
— Амінь, ваша велебносте.
— Ти запитував, — Гжегож Гейнче потягнувся, — що ми робимо. Наразі нічого. Але якби почався напад, якби гусити підійшли під Клодзько, якби місто опинилося під загрозою, наша людина повинна негайно провалити всю групу. Повинна негайно видати всіх контррозвідці пана Пути.
— А чи не краще, — усміхнувся Лукаш Божичко, — щоб ця заслуга припала нам? Єпископ Конрад…
— Мене не цікавить єпископ Конрад. А Свята Курія існує не для того, щоби збирати заслуги. Повторюю: наша людина повинна видати групу контррозвідці Клодзька. Саме пан Пута з Частоловиць повинен ліквідувати диверсантів. І ще більше вознестися як символ, що викликає жах серед гуситів. Зрозуміло?
— Амінь, ваша велебносте.
— Рейневана… Рейнмара з Беляви, кажеш, нема у клодзькій групі. Виїхав, кажеш. З Горном. Може, до монастиря в Білому Костелі? Бо, як я розумію, з цим монастирем — це цілком надійна інформація?
— Надійна, ваша велебносте, підтверджую. Чи ми почнемо там… дії?
— Тимчасово — ні. Послухай, Лукашу. Якби все-таки Рейневан повернувся до Клодзька… Якби приєднався до диверсантів… Коротше: якби він потрапив до лап пана Пути, ви маєте його витягнути. Живим і неушкодженим. Зрозумів?
— Так точно, ваша велебносте.
— Залиш мене тепер. Я хочу помолитися.
До Свидниці вони вирушили в шість коней — Горн, Рейневан, Бісклавре і троє вбивць, які прибули з Горном. Однак убивці супроводжували їх тільки до Франкенштейна, не в’їжджаючи в місто, вони відділилися і від’їхали в блакитну далечінь. Не витрачаючи слів ні на які прощання. У них були, це не викликало сумніву, якісь важливі завдання й цілі в Шльонську. Горн міг знати ці цілі, міг знати, кого вони збираються вбити. Але з таким самим успіхом міг і не знати. Рейневан ні про що не питав. Однак він не був би собою, якби не виголосив промови про етику та мораль.