— Якщо ти думаєш, що в силу цього я буду перед тобою каятися, то ти до холери помиляєшся.
— Ти відповіси мені на запитання.
— Я вже тобі, здається, пропонував поцілувати мене в сраку? А отже, я поновлюю пропозицію.
Самсон Медок раптом встав. А Рейневан міг би поклястися, що Ян Сміржицький злякався.
— Це війна! — закричав він, стверджуючи Рейневана в переконанні. — Війна, хлопе! Хто може тобі зашкодити — той ворог, а ворога знищують! Твій брат працював для Табора, для Жижки, для Швамберка і Гвєзди, тому він був моїм ворогом, міг шкодити і шкодив. А вроцлавський єпископ, навпаки, був цінним союзником, його прихильність варто було завойовувати. Хотів єпископ прізвища таборитських агентів, які діють у Шльонську, то й дістав список. Зрештою, єпископ уже давно мав підозру на твого брата, добрався би до нього і без моєї допомоги. Вроцлавський єпископ має свої засоби і методи. Ти здивувався би, наскільки ефективні.
— Не здивувався би, я дещо бачив. Ефективність дій я теж не заперечую. Адже вже мертвий згаданий тобою Ян Гвєзда, мертвий Богуслав зі Швамберка. А це ж ти, тоді, в цистерціанській грангії, вказав їх обох як ціль для єпископських головорізів. Швамберк був високого роду. Либонь, навіть вищого та старшого, ніж твій, хоч ти й хизуєшся предками. За Богуслава Швамберка на тебе чекає ешафот, його родичі цього допильнують.
Самсон знову послав сигнал. Рейневан зрозумів.
— Гвєзда і Швамберк, — заявив тимчасом Сміржицький, — померли від ран, отриманих у бою. Говори, звинувачуй — ніхто не повірить…
— Ніхто не повірить у чорну магію? — докінчив Рейневан. — Ти це хотів сказати?
Сміржицький стиснув губи.
— Чого ти, до біса, хочеш? — раптом вибухнув він. — Помсти? Ну то давай, метися! Убий мене! Так, я зрадив твого брата, хоча він довіряв мені так, як Ісус довіряв Юді. Ти задоволений? Звичайно, я збрехав, я ніколи не бачив твого брата, а почув про нього від… Неважливо, від кого. Але я видав його єпископові, і тому він загинув. А тебе я вважав шпиком Неплаха, провокатором і, можливо, шантажистом. Я мусив щось із тобою зробити. Найнятий арбалетник, неймовірна річ, промазав. Двічі я пробував тебе отруїти, але отрута, видно, на тебе не діє. Я найняв трьох убивць — не знаю, що з ними сталося. Зникли. Суцільні щасливі збіги обставин, молодший пане з Беляви. Дуже дивні щасливі збіги. Чи тут недавно хтось випадково не говорив про чорну магію?
“Флютик, — подумав Рейневан, — змусив упійманих убивць дати свідчення. Він напевне вже раніше мав сигнали, що готується путч, бандити на тортурах сказали решту, підтвердили підозри. На змовників чекала засада, у них не було шансів. Найнявши вбивць, щоб мене усунути, Ян Сміржицький програв Прагу. А Гинек з Кольштейна програв життя”.
— Щурі, які втікають з тонучого корабля, — сказав він більше сам собі, ніж лицареві. — Після Тахова, перед лицем дедалі більшої могутності Прокопа і Табора, це був ваш єдиний шанс. Переворот, захоплення влади, звільнення і винесення на трон Корибута, договір з папством і ландфридом. Ви поставили все на одну карту. Що ж, не вийшло.
— Айно, не вийшло, — відповів без особливих емоцій лицар, далі дивлячись на Самсона, а не на Рейневана. — Я програв. Хоч із якого боку не глянути, виходить, що поплачуся головою. Гаразд, нехай буде, що має бути. Убий мене, видай Неплахові, кинь під ножі черні — що забажаєш. З мене вже досить. Одна тільки в мене просьба, одна супліка… У мене в Празі є панна. Низького стану. Віддайте їй мій перстень і хрестик. І капшук. Якщо я можу просити. Знаю, ваша здобич… Але це вбога дівчина…
— Дай відповідь на мої запитання, — Рейневан знову послухався телепатичної вказівки Самсона, — і сам їй усе віддаси. Ще сьогодні.
Сміржицький опустив повіки, щоб заховати блиск в очах.
— Ти заганяєш мене в пастку. Ти мені не вибачиш. Не відмовишся від помсти за брата…
— Ти його тільки зрадив. Мечами дірявили його інші. Їхні імена я хочу знати. Давай, поторгуйся, виторгуй щось за щось. Дай мені можливість помститися їм, і я відмовлюся від того, щоби помститися тобі.
— Яка в мене гарантія, що ти мене не обдурюєш?
— Жодної.
Лицар якийсь час мовчав, було чути, як він проковтує слину.
— Запитуй, — сказав він нарешті.
— Гвєзда і Швамберк. Їх убили, правда?
— Правда… — запнувся Сміржицький. — Мабуть… Не знаю… Підозрюю, але не знаю. Це можливо.