— Ти себе добре почуваєш, Рейневане?
— Я втомлений.
— Вип’єш?
— Дякую, але на порожній шлунок…
— Га. Влучно, дохторику. Гей, господарю! Ану сюди!
У четвер після Різдва Богородиці, одинадцятого вересня, через п’ять днів після спроби путчу, прийшов під Прагу Прокоп Голий, тріумфатор з-під Тахова і Стршибора. З ним прибула вся армія, Табор, Сирітки, пражани та їхні прибічники, бойові вози, артилерія, піхота і кіннота. Було цього всього в сукупності дванадцять тисяч озброєних людей.
І був із ними Шарлей.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Непогана була, — оцінив Шарлей, — та яєчня. Ось тільки смак трохи псувала селера, яка абсолютно не поєднується з яйцями. Хто, заради Бога, і для чого пхає до яєчні терту селеру? Це якась розбуяла кулінарна фантазія милої пані господині. Але нема чого бурчати, головне, що живіт повний. Пані господиня, до речі, теж жіночка так нічого собі… Форми Юнони, рухи пантери, блиск в очах, гм, може б то й мені винайняти в неї помешкання і трохи пожити? Я маю на увазі — взимку, зараз я надовго тут не залишуся, бо як не завтра, то післязавтра Прокоп накаже виступати, підемо, подейкують, під Колін, відплатити за зраду панові Боржекові з Мілетінка… Гей, Рейнмаре, а хіба ми йдемо тупи, куди треба? Прагу я знаю так собі, але хіба нам не треба йти отуди, за ратушу Нового Міста, у бік монастиря кармелітів?
— Ми йдемо через Здераз до пристані під Деревним торговищем. Попливемо човном.
— Влтавою?
— Атож. Я завжди так роблю останнім часом. Я ж тобі казав, я працюю в шпиталі Богуславів, це неподалік Франтішека. А щоб туди дійти, треба пертися через ціле місто. Це більш ніж півгодини дороги, а в базарні дні треба додати ще півгодини стояння в тлумі під Святогавельською брамою. Човном швидше. І зручніше.
— Значить, ти купив човен, — Шарлей кивнув головою з погано вдаваною серйозністю. — Бачу, медикам тут ведеться добре. Вбираються вишукано, мешкають із розкішшю, снідають сито, а прислуговують їм вродливі вдовички. У кожного, на взірець венеційських патриціїв, власна гондола. Пішли, пішли, я хочу чимшвидше її побачити.
Пришвартований до набережної широкий плоскодонний човен не дуже нагадував венеційську гондолу — можливо, тому, що слугував для перевезення овочів. Шарлей приховав розчарування, спритно скочив на борт і всівся між кошиками. Рейневан привітався з перевізником. Півроку тому він вилікував йому ногу, яку сильно прим’яло бортами двох барок, і за це перевізник, який щодня курсував з Пшар до Бубнів, віддячував йому безплатним транспортом. Ну, скажімо, майже безплатним: за минулі півроку Рейневан уже встиг вилікувати дружину перевізника і двох із шести його нащадків.
Невдовзі навантажена морквою, ріпою і капустою барка відчалила від берега й поплила, глибоко занурена, за течією Влтави.
Вода, крім стружок і сучків, несла багато різнобарвного листя. Був уже вересень. Щоправда, винятково теплий.
Вони віддалилися від берега, перепливли загату і бистрину, навколо якої різко кидалися жерехи, переслідуючи косячок верховодок.
— Однією з численних переваг такого плавання, — розважливо зауважив Шарлей, — і аж ніяк не найменшою, є можливість порозмовляти без остраху, що хтось підслухає. Так що ми можемо продовжити нашу вчорашню бесіду.
Вчорашня бесіда, яка почалася ввечері й тривала до глибокої ночі, стосувалася, як слід розуміти, головним чином найважливіших подій останніх місяців — від таховської битви до недавнього путчу Гинека з Кольштейна та його наслідків. Рейневан повторив Шарлеєві все, що дізнався тиждень тому від Яна зі Сміржиць. І розповів про свої наміри. Цих намірів, як і можна було чекати, Шарлей абсолютно не підтримував. Не підтримував ні вчора, ні сьогодні.
— Це абсолютно нерозумна ідея, — повторив він свою думку. — Це цілковите божевілля — повертатися до Шльонська й шукати помсти. Якби я не знав тебе краще, то подумав би, що ти зовсім не порозумнішав за останні два роки, ба, підозрював би, що ти ще більше здурів. Але це ж не так. Ти порозумнішав, Рейнмаре, і доказом цього є те, як ти повівся зі Сміржицьким. Він був у твоїх руках, залежав від твоєї ласки або неласки. І що? Ти його відпустив. Сумував за загиблим братом, прагнув відплати — а проте відпустив. Бо розумом, що його ти все-таки маєш, ти осягаєш безглуздість такої помсти. Адже в смерті твого брати винен не Сміржицький. І той Біркарт фон Грелленорт, хоч, можливо, він убив Петерлша власноручно, і вроцлавський єпископ Конрад, хоч то він дав наказ, теж, як це не парадоксально, не винні. Бо те, що вбило Петерліна, — це час історії. Це час історії тоді, взимку 1425 року, привів Амброжа під Радків і Бардо. Це історія, а не мешканці Кутної Гори, скидали впійманих гуситів у шахти. Це не угорці Люксембуржця, а історія ґвалтувала і різала жінок у захопленому Лоуновому. Це не Жижка, а історія вбивала і палила живцем людей у Хомутові, Бероуні й Чеському Броді. Історія також убила Гинека з Кольштейна. Прагнути помститися історії? Бути, як цар Ксеркс, який побив батогами море?