Еліс дивилася на Райнака з огидою.
— Невже батько міг так… зробити?
— Припиніть! — крикнув Торн. — Бідолашна дівчина скоро стане заїкою. Яке відношення це має до будинку?
— Містер Квін поцікавився… — відказав товстун.
Еллері, мов зачарований, дивився на полум'я.
— Йдеться про те, Райнаку, — нагадав адвокат, — що ви слідкували за мною з тієї хвилини, коли я ступив сюди ногою. Ви боялися залишити мене самого навіть на мить. Обидва рази ви посилали Кейта зустрічати й відвозити мене своєю машиною. Ви робили все, щоб я на п'ять хвилин не зостався зі старим господарем сам на сам. А потім ота його непритомність схожа на глибокий сон. Говорити він уже не міг до самої смерті. Чому? Навіщо ви наглядали за мною? Бачить бог, я людина терпляча, але ви дали мені всі підстави підозрювати вас.
— Ви, судячи з усього, не згодні з Цезарем.
— Тобто?
— «Якби він був багатший…» — процитував Райнак. — Хай навіть настане кінець світу, джентльмени, але це не причина, щоб ми залишалися без сніданку. Міллі! — гукнув він.
Повільно прокидаючись, Торн, мов старий мисливський собака, відчув якусь небезпеку. В кімнаті було холодно. У вікно зазирало бліде ранкове світло. Торн сягнув рукою під подушку й крикнув:
— Стій! Ні з місця!
— То у вас теж є револьвер? — почувся голос Еллері. — Це я, Торне. Треба порадитись. Між іншим, зайти до вас непоміченим зовсім не важко.
— Що ви маєте на увазі? — запитав адвокат, сідаючи в ліжку й відкладаючи набік свій старий револьвер.
— Я бачу, у вас тут замок теж зник як і у мене та в Еліс. Як зник Чорний дім і невловиме золото Сільвестра Мейх'ю.
Губи в Торна посиніли від холоду. Він натяг на себе ковдру й знову запитав:
— Що сталося, Квіне?
Еллері припалив сигарету й хвилину дивився у вікно на густий сніг, що падав без упину вже другий день.
— Дивна виходить річ, Торне, хоч із якого боку поглянути. Дух і матерія змішалися так, що аж не віриться. Знаєте, я щойно провів розвідку. Вам буде цікаво довідатись, що зник і наш юний велет.
— Зник Кейт?!
— На його ліжку ніхто не спав.
— Учора його теж майже цілий день не було.
— Отож-бо. Наш похмурий геній, який ніби втілює собою світову скорботу, час від часу кудись зникає. Куди? Багато б я дав, щоб дістати відповідь на це запитання.
— По таких заметах він далеко не зайде, — промовив адвокат.
— Як кажуть французи, треба думати. Наш приятель Райнак також зник.
Торн аж закляк від подиву.
— Атож. Правда, в його ліжку хтось спав, але, на мою думку, не довго. Як вони зникли — разом чи окремо? Справа стає надзвичайно заплутаною, Торне.
— Я цього просто не можу збагнути, — промовив, здригнувшись, Торн. — І ладен уже відступитися. Я не бачу змоги довести цю справу до кінця. Крім того, весь час щось порушує рівновагу. Будинок зник…
Еллері зітхнув і глянув на годинник. Була одна хвилина на восьму. Торн відкинув ковдру й нахилився, щоб узяти з-під ліжка пантофлі.
— Ходімо вниз! — рішуче сказав він.
— Чудова грудинка, місіс Райнак, — мовив Еллері. — Завозити сюди харчі, мабуть, нелегко?
— У наших жилах тече кров перших поселенців, — бадьоро похвалився Райнак, перше ніж здобулася на відповідь його дружина. Він зі смаком їв яєчню-бовтанку з грудинкою. — На щастя, запасів у нашій коморі вистачить надовго. Зими тут суворі, ми це торік відчули.
Кейт на сніданок не прийшов. Зате за столом була стара місіс Фелл. Вона їла з неприхованою пожадливістю старої людини, в якої в житті не лишилось іншої втіхи, крім заповнити шлунок. Місіс Фелл жувала мовчки, не відводячи погляду від зляканого обличчя Еліс.
— Я дуже погано спала, — поскаржилась Еліс хрипким голосом, нервово покручуючи кавову чашечку. — Та ще оцей осоружний сніг!.. Сьогодні ми не зможемо звідси вибратися?
— Боюся, поки йтиме сніг, не зможемо, — лагідно відказав Еллері. — А ви, докторе? Ви теж погано спали? Чи те, що з-під вашого носа зник цілий будинок, не вплинуло на ваші нерви взагалі?
Товстун прикрив почервонілі очі важкими повіками й, усміхнувшись, промовив:
— Я? Я завжди сплю добре. Сумління в мене чисте. А чому ви питаєте?
— Просто так. А куди це зранку подівся наш приятель Кейт? Він дуже потайний хлопець, правда ж?
Місіс Райнак проковтнула, не розжувавши, шматок гарячої булочки. Господар зиркнув на неї, і вона, похопившись, кинулася на кухню.
— А хто його знає, — відказав нарешті Райнак. — Він хлопець загадковий. Не турбуйтесь, з ним нічого не станеться.