Еллері зітхнув і вийшов з-за столу.
— Минула вже ціла доба, а ця дивна подія зрозумілішою не стала. Якщо не заперечуєте, піду ще раз подивлюся на будинок, що так таємниче зник.
Торн також хотів був підвестися.
— Ні, ні, Торне, краще я піду сам.
Еллері тепло вдягнувся і вийшов.
Кучугури вже сягали вікон першого поверху. Дерева майже сховалися під снігом. Стежка, яку недавно хтось розчистив на декілька кроків від входу, тепер була знову наполовину засипана.
Еллері зупинився на стежці, глибоко вдихнув холодне повітря й подививсь на прямокутник праворуч, де колись стояв Чорний дім. Через цей прямокутник до узлісся вели ледь помітні сліди. Щоб захиститися від пронизливого вітру, Еллері звів комір пальта й пірнув по пояс у глибокий сніг.
Іти було важко, але щоб неприємно, то ні. Еллері швидко зігрівся. Його оточував білий, мовчазний, незнайомий світ.
Коли він, подолавши відкрите місце, почав заглиблюватись у ліс, світ знову дивовижно змінився. Все було спокійне, незаймано біле, прекрасне. Сніг, що лежав на деревах, надавав їм нових, незвичайних форм.
Раптом з низької гілки впала снігова шапка. Тут, під деревами, таємничі сліди замітало не так швидко, як на галявині. Вони рівною пунктирною лінією вели кудись у далечінь. Схвильований передчуттям відкриття, Еллері наддав ходи.
І раптом світ зробився чорним.
Це була справжня дивовижа. Спочатку сніг став сірим, потім, поступово, темно-сірим і нарешті чорним як смола — так ніби його залили друкарською фарбою. Щокою Еллері підсвідоме відчув холодний, мокрий поцілунок замету.
Розплющивши очі, він зрозумів, що лежить горілиць на снігу. а над ним схилився в своєму картатому пальті Торн.
— Квіне! — термосив його за плечі адвокат. — Що з вами?
Еллері сів, облизав губи.
— Те, чого й слід було чекати, — простогнав він. — Що мене вдарило? Це було мов грім серед ясного неба. — Він потер потилицю й важко звівся на ноги. — Ну, Торне, здається, ми дійшли до межі зачарованої землі.
— Ви не марите? — стурбовано запитав адвокат.
Еллері подивився на сніг. Крім подвійної лінії, в кінці якої стояв Торн, ніяких інших слідів не було. Мабуть, він сам довго лежав непритомний.
— І цю межу переступати не можна, — вів далі Квін. — Табу! Зась! Робіть своє діло! За цією невидимою межею і казковий палац, і пекло, й ангел безодні. «Облиште будь-яку надію ті, що входять сюди…» Даруйте, Торне, ви, здається, врятували мені життя?
— Не знаю. Не думаю, — сказав Торн, пильно вдивляючись у спокійний, мовчазний ліс. — Я знайшов вас тут самого. Спочатку мені здалося, що ви мертвий.
— Я дуже просто міг ним бути, — кинув Еллері, тремтячи від холоду
— Після того, як ви пішли, Еліс подалася нагору, Райнак сказав, що хоче поспати, а я надумав прогулятися. Спершу побрів був на дорогу, а тоді згадав про вас і повернув назад. Ваші сліди вже майже засипало, але їх ще було видно. Я перетнув проїзд, дійшов до узлісся і незабаром натрапив на вас. Тепер ваших слідів уже й не видно.
— Мені це зовсім не до вподоби, — спохмурнів Еллері. — І все ж я задоволений.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я не вірю, — всміхнувся Еллері, — що сили господні так низько опустились і напали на мене.
— Так, це вже справжня війна, — погодився Торн. — Хоч би хто це був, він не зупиниться ні перед чим.
— У всякім разі, війна милосердна. Я був цілком у його руках. Мене можна було вбити, як…
Еллері замовк. Спершу йому почувся звук, схожий на тріск соснового поліна у вогні чи зламаної мерзлої гілки, тільки куди гучніший. Згодом долетіло й слабке відлуння.
То був звук пострілу з револьвера.
— В будинку! — вигукнув Еллері. — Ходімо!
Вони кинулись заметами до будинку.
— Мій револьвер! — раптом пополотнів Торн. — Я забув… Я залишив його в спальні під подушкою. Ви гадаєте…
Еллері дістав із кишені свій.
— Мій при мені. Але… Чорт, я обеззброєний! — Він покрутив закоцюблими пальцями барабан. — Патрони вийнято, а запасних у мене немає.
Перелякані жінки і Райнак металися по кімнаті, самі не знаючи, чого шукають.
— Ви теж чули? — вигукнув товстун, коли Квін і Торн убігли до будинку. — Хтось стріляв! — Вигляд у нього був надзвичайно схвильований.
— Де Кейт? — крикнув Еллері, нишпорячи поглядом по кімнаті.
— Не знаю. Міллі каже, нібито стріляли десь за будинком. Я дрімав і нічого напевне не знаю. Револьвери… Але ж він вийшов надвір.
— Хто? — запитав Еллері.
Товстун стенув плечима. Еллері пішов до кухні й відчинив двері чорного ходу. Сніг за порогом був гладенький, незайманий. Коли він повернувся до вітальні, Еліс, поправляючи тремтячими руками шарф, рішуче заговорила: