— Я не знаю, скільки ще сидітимете в цьому жахливому місці ви, але з мене вже досить. Дякую! Містере Торн, я вимагаю, щоб ви забрали мене звідси! Негайно! Я не залишуся тут і хвилини!
— Заспокойтеся, міс Мейх'ю, — жалібно озвався Торн і взяв її руки в свої. — Я теж хочу того самого, але ви ж бачите…
Далі Еллері не слухав. Перестрибуючи через три східці, він збіг нагору, штовхнув ногою двері до Торнової кімнати й потяг носом повітря. Потім спроквола всміхнувся, підійшов до зім'ятого ліжка й відкинув подушку. Довгоствольний Торнів револьвер старого зразка лежав на місці. Барабан був порожній. Еллері підніс до носа дуло й понюхав.
— Що? — спитав від дверей Торн.
Поруч з ним стояла Еліс.
— Так, — мовив Еллері й відклав револьвер. — Ми стоїмо тепер не перед уявним фактом, а перед реальністю. Ви мали рацію, Торне, це війна. Стріляли з вашого револьвера. Дуло ще тепле. Коли принюхатись, то можна відчути запах пороху. А патрони зникли.
— Що все це означає? — простогнала Еліс.
— Це означає, що хтось надзвичайно дотепний. Це була невеличка хитрість, щоб примусити нас із Торном повернутися до будинку. Можливо, постріл був не лише приманкою, а й застереженням.
Еліс сіла на Торнове ліжко.
— Гадаєте, ми…
— Так, — не дослухав її Еллері, — відтепер ми полонені, міс Мейх'ю. І не маємо права виходити за межі в'язниці. Цікаво знати, чому? — додав він, насупивши брови.
Поволі тягся той імлистий день. Дедалі виростали снігові замети. Все заволокла суцільна біла пелена. Здавалося, небеса розверзлись, і всі запаси снігу, що там були, падали на землю.
Опівдні раптом з'явився Кейт. Він похмуро й жадібно поїв гарячого і пішов до себе в кімнату. Райнак, трохи потоптавшись, теж зник і з'явився аж надвечір, мовчазний, брудний, геть мокрий. Що ближче до ночі, то менше всі розмовляли. Торн у розпачі налягав на віскі. О восьмій вечора Кейт зійшов униз, зварив собі каву, випив три чашки й знову пішов нагору. Похмурий, аж сердитий господар, здавалося, втратив своє почуття гумору і розтуляв рота лише для того, щоб гримнути на дружину.
А сніг усе падав і падав.
Розійшлися всі рано й мовчки. Опівночі залізні нерви Еллері не витримали. Він почав нервово міряти кроками кімнату й, перескакуючи думками від неможливого до фантастичного, час від часу ворушив вогонь у каміні, аж поки в нього страшенно розболілася голова. Спати він не міг.
Скоряючись пориву, якого він навіть не намагався пояснити, Еллері надяг пальто й вийшов у холодний коридор.
Двері до адвокатової кімнати стояли зачинені, чути було, як Торн стогне й совається уві сні на рипучому ліжку. Повертаючись у непроглядній темряві до своєї кімнати, Еллері зненацька спіткнувся об порваний килим, утратив рівновагу й, глухо гупнувши, вдарився в стіну: Ще не встиг він випростатись, як почувся короткий жіночий крик — десь наче з кімнати Еліс Мейх'ю. Вихопивши з кишені сірники, Еллері кинувся коридором до дверей кімнати Еліс, рвучко їх розчинив, черкнув сірником і від подиву завмер на місці.
Дівчина, накинувши на плечі стьобану ковдру, сиділа в ліжку. Очі її блищали в тремтливому світлі від сірника. Біля великого комода невиразно вимальовувалася постать Райнака. Він стояв, засунувши руку до висунутої шухляди. Одягнений, у мокрих черевиках, господар збентежено дивився примруженими очима на Еллері.
— Прошу залишатися на місці, містере Райнак, — спокійно наказав Еллері, коли сірник догорів. — Мій револьвер загалом вогнепальна зброя, але ним можна скористатись і як тупим знаряддям. — Він підійшов до столу, на якому встиг помітити гасову лампу, новим сірником запалив гніт і знову відступив до дверей.
— Дякую вам! — прошепотіла Еліс.
— Що сталося, міс Мейх'ю?
— Я… не знаю. Я спала. Прокинулась, коли почула, як зарипіла підлога. А тоді з'явилися ви. — Еліс заплакала. — О боже!..
— Ви закричали.
— Закричала? — Вона по-дитячому зітхнула. — Я… Дядечку Герберте, що все це означає? — раптом гнівно запитала вона. Що ви робите в моїй кімнаті?
Силувано посміхаючись, товстун глипнув на неї, висмикнув із шухляди руку й незграбно випростався.
— Що я роблю, люба моя? — перепитав він, дивлячись на біле плече Еліс, що виглядало з-під стьобаної ковдри. — Я зайшов поцікавитись, як ви себе почуваєте. Сьогодні ви були така схвильована… Просто це вияв родинного почуття, дитино моя. Пробачте, якщо я налякав вас.