— Бачу, я вас недооцінив, докторе, — зітхнувши, промовив Еллері. — Дуже невдало з вашого боку. Просто грубо. Я, звичайно, можу віднести це за рахунок вашого збентеження, що природно. Але навряд чи була рація шукати міс Мейх'ю в шухляді комода, хоч би який великий він був. Цей чоловік вас чіпав? — різко запитав він дівчину.
— Чіпав мене? — вона з огидою повела плечима. — Ні. Якби він доторкнувся до мене в темряві, я померла б.
— Який чарівний комплімент! — промовив Райнак з іронією в голосі.
— Отже, що ви тут шукали, містере Райнак? — запитав Еллері.
Господар повернувся правим боком до дверей і всміхнувся.
— На жаль, я трохи недочуваю на праве вухо. На добраніч, Еліс! Приємних снів! Ви дозволите мені вийти, рицарю?
Еллері мовчки дивився на усміхнене обличчя товстуна, поки за тим зачинилися двері. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Потім Еліс, притримуючи край ковдри, лягла.
— Містере Квін, благаю вас, заберіть мене звідси завтра! Я кажу серйозно. Я не можу вам пояснити, як… як мені страшно. Я весь час думаю, що… що… Ми всі збожеволіємо, якщо залишимося тут ще трохи. Ви мене заберете?
Еллері сів на край ліжка.
— Вам справді так страшно, міс Мейх'ю? — запитав він лагідно.
— Дуже страшно, — пошепки відповіла дівчина.
— В такому разі, завтра ми з Торном зробимо все що зможемо. — Він потиснув їй руку крізь ковдру. — Я подивлюся, може, пощастить полагодити його автомобіль. Він казав, що там залишилося трохи пального. Проїдемо, скільки вистачить, а далі підемо пішки.
— А якщо пального зовсім мало?.. А втім, мені байдуже! — Вона подивилася на Еллері широко розплющеними очима. — Гадаєте, він… нам дозволить?
— Він?
— Ну, хоч би хто це був…
— Не гасіть лампи. Коли я піду, поставте під дверну ручку стілець. — Еллері швидко обвів поглядом кімнату. — Між іншим, міс Мейх'ю, у вас немає нічого такого, що містер Райнак хотів би привласнити?
— Мене це теж дивує. Не уявляю, чого йому треба. Я така бідна, містере Квін, мов та Попелюшка. Крім того, що на мені, й речей, які я привезла, у мене нічого немає.
— Може, давні листи, юридичні папери, пам'ятні подарунки?..
— Лиш одна, дуже давня мамина фотокартка.
— Гм… Містер Райнак не справляє враження сентиментального чоловіка. Ну гаразд, на добраніч. Не забудьте про стілець. Запевняю, вам нічого не загрожує.
Еллері трохи постояв у холодному темному коридорі, впевнився, що дівчина підставила під двері стільця й пішов до себе.
В кімнаті на нього чекав Торн. У пом'ятому халаті, з розкуйовдженим волоссям, він був схожий на привида.
— О, а це що?! Мара! Вам теж не спиться?
— Спати? — здригнувся Торн. — Як може чесна людина спати в цьому забутому богом місці? Я бачу, ви чогось дуже веселий.
— Не веселий. Живий. — Еллері сів і закурив сигарету. — Кілька хвилин тому я чув, як ви крутилися в ліжку. Що вас погнало сюди в такий холод?
— Нічого. Просто нерви. — Торн заходив по кімнаті. — Де ви були?
Еллері розповів.
— Дивний цей Райнак, — закінчив він. — Але ми не повинні дозволити, щоб він нас перехитрував. Нам треба від усього відмовитися, Торне, принаймні поки що. У мене була надія… Та, на жаль, я дав бідолашній дівчині обіцянку. Завтра ми від'їжджаємо, і чим раніше, тим краще.
— А в березні нас, замерзлих, знайде рятувальна команда, — жалібно промовив Торн. — Чудова перспектива! Але краще замерзнути, ніж і далі лишатися в цьому страшному місці. — Він подивився на Еллері. — Сказати правду, Квіне, я трохи у вас розчарувався. Після всього, що я чув про вашу професійну майстерність…
— Я ніколи не претендував, щоб мене вважали за чародія чи богослова, — стенув плечима Еллері. — Те, що тут діється, — або найчорніша магія, або доказ того, що чудеса все ж таки трапляються.
— Ваша правда, — погодився Торн. — І все ж, якщо подумати, то це… суперечить законам природи, чорт забирай!
— Я бачу, юрист оговтується від страху, — сухо сказав Еллері. — Та залишатися тут довше означало б остаточно себе зганьбити. На мою думку, тим часом краще визнати свою поразку.
— Тим часом? Що ви хочете цим сказати?
— Запевняю вас, Торне, ви ще не настільки оговталися від потрясіння, щоб як слід обміркувати те, що сталося, — лагідно зауважив Еллері. — Сьогодні я сушив собі над цим голову. Розгадки я не бачу, але вона десь поруч. Зовсім поруч.
— Ви хочете сказати, — збуджено почав адвокат, — що справді…
— Якби на мене мала вплив релігія… — не дав йому закінчити Еллері. — Це надзвичайно дивовижний випадок, — замислено говорив він далі. — Надзвичайно! Ні в англійській, ні в будь-якій іншій мові немає слова, яким його можна було б назвати. Він, як і всі великі справи, розпадається на дуже прості складові частини. Існує золото. Воно сховане в будинку. Будинок зник. Щоб знайти золото, треба спершу знайти будинок. Гадаю…