Райнак опустив набряклі повіки й склав руки на животі.
— Звичайно, ні, — відповів він, приязно всміхнувшись. — Буду тільки радий вашому товариству, містере Квін. Несподіванки іноді важать у житті не менше, ніж романтика. Хіба не так?
«Самуель Джонсон[1], — подумав Еллері, впізнавши джерело, з якого цитував лікар. — Під шаром жиру в нього метал, а під оцим видовженим черепом — добрий мозок. Хоча тут, на лаві в залі чекання, сидить спрут — ледачий, незграбний, цілком байдужий до всього, що його оточує, такий самий далекий і невиразний, як дощова хмара на чистому обрії».
Торн стомленим голосом запропонував:
— Може, поїмо? Бо я зголоднів.
Десь близько третьої години дня Еллері відчув себе зовсім виснаженим. Далися взнаки кілька годин нервового напруження, недомовок і нещирих усмішок. Часом, коли це напруження ставало нестерпним чи коли починало здаватися, що їх підстерігає якась небезпека, у нього хололо в грудях. Квін розумів: діється щось надзвичайне.
Поки вони стояли на причалі, спостерігаючи, як наближається громаддя трансатлантичного лайнера, Еллері зводив докупи все, про що довідався за ці довгі, важкі години чекання. Тепер він знав напевне, що Сільвестр Мейх'ю помер, що він був хворий на шизофренію, що його будинок стоїть майже в недоступному дикому закутку на Лонг-Айленді, а Еліс Мейх'ю, яка цієї хвилини, мабуть, схвильовано вдивляється з палуби «Коронії» в натовп на березі, дочка небіжчика і з самого малечку жила окремо від батька.
Визначив він і місце, що його займав у цій загадковій історії дивний лікар Райнак. Товстун був зведений брат Сільвестра Мейх'ю — по батькові чи по матері. Він же й лікував Сільвестра під час останнього загострення хвороби в старого. Все це, зокрема й смерть, сталося, видно, зовсім недавно, бо й Торн, і Райнак ще згадували з нотками скорботи про похорон. Мова заходила й про місіс Райнак та одну стару жінку, небіжчикову сестру. Але в чому полягає суть справи і чом такий неспокійний Торн — цього Еллері збагнути не міг.
Нарешті «Коронія» пришвартувалася. Заметушились офіційні особи, залунали свистки, спустили трапи, низкою почали сходити на берег пасажири. Люди, як заведено, обіймались, де в кого блищали сльози…
В маленьких лікаревих очах спалахнула цікавість, затремтів од хвилювання Торн.
— Онде вона, в коричневому капелюшку! — вигукнув адвокат. — Її обличчя мені відоме з фотокарток, і я впізнав би її де завгодно!
Еліс заклопотано озиралася довкола, і Торн поспішив їй назустріч. Еллері тим часом уважно розглядав дівчину. Висока, тендітна, рухи плавні, риси привабливого, майже вродливого обличчя м'які й правильні; одягнена Еліс була на диво просто й дешево.
Повертаючись з Еліс, Торн щось тихо говорив їй, погладжуючи її руку в рукавичці. Обличчя в дівчини світилося такою щирою радістю, що Еллері збагнув: хоч яка там таємниця чи трагедія чекає на неї, вона про це нічого не знає. Водночас він бачив на її обличчі сліди втоми, тривоги й хвилювання і потерпав, не розуміючи до ладу всього, що тут діється.
— Я така рада! — заговорила дівчина з вимовою, властивою англійцям, і переводячи запитливий погляд з Еллері на Райнака.
— Міс Мейх'ю, — звернувся до неї Торн, — це ваш дядько, містер Райнак. — А оцей джентльмен, на жаль, вам не родич. Містер Еллері Квін — мій колега.
— Ой, дядечку Герберте!.. — Голос у дівчини схвильовано бринів. — Як дивно! Я… я була така самотня… Ви жили тільки в моїй уяві, дядечку Герберте. І ви, й тітонька Сара, і всі інші, а тепер… — Вона ніяково обняла товстуна й поцілувала його в брезклу щоку.
— Люба моя!.. — урочисто проказав Райнак.
В Еллері аж долоні засвербіли, так йому хотілося дати товстунові ляпаса за цю Іудину врочистість.
— Розкажіть мені все! Як там батько? Мені так незвично… вимовляти це слово.
— Може, міс Мейх'ю, спершу одержимо в митниці ваші речі? — поквапився змінити тему розмови адвокат. — Уже пізно, а в нас іще далека дорога до Лонг-Айленда.
— До Лонг-Айленда? — широко відкрила очі Еліс. — Як цікаво!
— Ну, це не зовсім те, про що ви, мабуть, подумали…
— Вибачте, я поводжуся, як дурне дівчисько. Здаюся на вашу ласку, містере Торн. Написати мені було з вашого боку щось більше, ніж люб'язність.
По дорозі до митниці Еллері трохи відстав і уважно спостерігав за Райнаком. Але кругле лікареве обличчя залишалося незворушним.
За кермом сидів Райнак. Це був не новий Тернів «Лінкольн», а старий, пошарпаний «б'юїк-седан». Еллері здивувався, побачивши вбогий багаж дівчини — три маленькі валізи та ще крихітна сумочка, сувенір пароплавної компанії. Невже це все її багатство?