Слова дівчинки справили неабияке враження на Тіма. Та хлопчика непросто було збити з пантелику. Відступитися, послухавшись якогось дівчиська? Оце вже ні!
— Дай мені спокій! — твердо мовив Тім.
— Не треба так лютувати, — сказав поні. — Ходімо з нами. Невдовзі почне сутеніти. Треба вибратися з лісу. Уночі тут доволі небезпечно.
— Це вже мій клопіт. Можете йти. Далі я сам упораюся.
Тім був сповнений рішучості дістатися гори, яку вже бачив попереду. Злість заважала йому розмірковувати спокійно. А думка про те, що без Софі він не впорався б і що вона вже врятувала його, дратувала Тіма. Тому хлопчик схопив наплічник і рішуче попрямував до гори.
Софі безпорадно дивилася йому вслід.
— Що з ним вдієш, — сказала вона Брайтлі. — Але ж ми все одно не можемо його покинути…
— Тоді ходімо за ним назирці, — запропонував поні.
— Але він побачить нас… — засумнівалася Софі.
— Невже ти забула, що я чарівний захисник? Ми тихенько зникнемо! — хитро усміхнувся поні, змахнув крильми — і на галявині не стало ні його, ні Софі.
Софі здивовано поглянула на свої руки, але нічого не побачила. Роззирнувшись, вона не побачила й Брайтлі.
— Брі! — погукала вона. — Де ти? Як же я тепер тебе знайду?
— Ой! Здається, я трохи перестарався, — почула дівчинка поруч себе сміх поні. — Постривай, зараз я все виправлю.
Софі побачила Брайтлі, а за мить пересвідчилася, що й сама тепер видима.
— Нас ніхто не побачить, — заспокоїв дівчинку поні.
Друзі вирушили за Тімом до гори. Софі йшла лісом, а Брайтлі летів попереду, показуючи дорогу.
— З тобою, мій милий Брайтлі, не буде страшно в лісі навіть уночі, — лагідно сказала дівчинка.
— Ти можеш нічого не боятися, поки поруч феріґард! — гордовито мовив Брайтлі, задерши носа. Але відразу поні перекинувся в повітрі й, підлетівши до дівчинки, весело розсміявся. — Коли ти поруч, мені теж радісно. Адже ти мій друг!
Софі й поні, пустуючи, йшли назирці за Тімом. Софі було сумно дивитися, як Тім самотньо крокує попереду. Дівчинка здогадувалася, що йому страшно й журно.
— Знаєш, Брайтлі, ми правильно зробили, що простежили за Тімом. Коли б ми не прийшли йому на допомогу, я навіть не знаю, що з ним могло статися… — занепокоєно проказала Софі.
— Йому справді було б непереливки, — погодився поні.
Розділ 5. Важливе рішення
Тим часом Тім підійшов до другої гори. Сутеніло. Ліс став непривітним. Хлопчику здавалося, що звідусіль лунають лиховісні звуки. Стало дуже важко наосліп знаходити стежку. Хлопчик рухався майже навпомацки, весь час спотикаючись об каменюки.
Опинившись біля входу до печери, Тім вирішив перечекати ніч, не заходячи до неї. Він став збирати хмиз, щоб розпалити багаття.
Коли веселе вогнище освітило галявинку перед печерою, хлопчику стало спокійніше й затишніше. Він вирішив перевірити, чи немає когось у печері.
Запаливши від багаття велику галузину, Тім вирушив у розвідку.
Несподівано в глибині печери Тім почув якісь звуки й обережно став просуватися на них. В одній руці він стискав запалену галузину, а в другій — самостріл. Нарешті у світлі факела Тім побачив заглиблення в стіні печери. Там хлопчик розгледів трьох маленьких сіро-рудих цуценят. Малюки із цікавістю вилупили на нього свої оченята.
«Невже це вовченята? — подумав Тім. — Якісь вони худі й жалюгідні…»
Хлопчик обережно наблизився до них. Вовченята тулилися одне до одного, ховаючись від яскравого світла, і жалісно скавучали.
Тіму чомусь стало їх шкода.
А в цей час Софі та Брайтлі зайшли до печери. Простуючи за Тімом, вони також опинилися коло лігва вовченят.
Брайтлі відразу відчув, що з малюками щось негаразд — надто голодні й худі були вони.
— Тіме, будь ласка, не зашкодь їм, — шепотіла Софі, дивлячись на впертого мисливця.
— Ну й хижаки, — пробурмотів Тім. — Де ж ваша мама?
І тут він уперше злякався. Але хлопчика наполохав не страшний хижак. Зненацька його заскочила неприємна думка. Якщо і з’явиться вовчиця, то вбивати її буде надто жорстоко. Адже малюки загинуть без матері. До того ж мати захищатиме своїх щенят і битиметься не на життя, а на смерть… Тоді вже йому не минути лиха!
«Треба мерщій покинути це місце!» — вирішив Тім.
— Ах! Брайтлі, ти бачиш — Тім не скривдив малюків! — зраділа Софі.
— Він добрий, просто хоче здаватися дорослим. Але не знає, як насправді стати ним.
Тім спробував якомога тихіше і швидше покинути вовче житло, хоч і розумів, що на відкритому місці мати-вовчиця буде так само небезпечною, як і в печері. Треба встигнути віддалитися від цього місця якомога далі.