Безумовно, візантійська політична та церковна еліта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибір. Вони були незадо-волені його одруженням, та аж ніяк не наверненням у їхню віру. Візантійці почали посилати своїх місіонерів до регіону невдовзі після того, як русичі-вікінги напали на Константинополь 860 року Уже тоді патріарх Фотій Константинопольський, той самий ієрарх, який лишив нам опис першого нападу вікінгів на столицю Візантії, відправив одного зі своїх найкращих учнів, Кирила Солунського, до Криму, а потім до Хозарського каганату. Разом зі своїм братом Мефодієм Кирило упорядкував первісний варіант церковнослов’янської мови, спеціально створений для перекладу грецьких текстів слов’янськими мовами. Ці двоє людей пізніше стали відомі як апостоли слов’янства й були канонізовані. Спроби навернути київських правителів у християнство робилися ще задовго до Володимирового хрещення, про що свідчить історія його баби Ольги, яка стала першою християнською княгинею у Києві, діставши ім’я Олена. Поширюючи християнство, візантійські еліти здобували неабиякий вплив на «варварських» правителів та народи, які не мали знатного родоводу й вишуканої культури, але становили чималу руйнівну силу.
Після навернення Володимира константинопольський патріарх створив Руську митрополію, одну з небагатьох церковних провінцій, названих за ім’ям народу, а не міста, де розташовувалася резиденція єпископа чи митрополита. Патріарх зберіг за собою право призначати митрополитів для керівництва церквою Русі — більшість із них будуть греками. Митрополит у свою чергу контролював призначення єпископів, більшість з яких походитимуть із місцевої еліти. Перші монастирі було засновано на підставі візантійських статутів. Церковнослов’янська мова, перша літературна мова Київської Русі, спочатку була переважно знаряддям перекладу, роблячи грецькі тексти зрозумілими для місцевих еліт. Володимир видав положення, що визначали права та привілеї духівництва, і віддавав десяту частину своїх прибутків на церкву. Християнство в Київській Русі розпочалося з верхівки й повільно рухалося вниз суспільними сходинками, поширюючись від центру на периферію вздовж річок та торговельних шляхів. У деяких віддалених районах, особливо в північно-східній Русі, язичницькі жерці чинили опір новій релігії не одне століття і київські місіонери, які зважувалися туди поїхати, гинули ще й у XII столітті.
Вибір Володимира матиме великий вплив на його державу та всю історію Східної Європи. Замість продовжувати протистояння з Візантією нове керівництво Русі уклало союз з країною-спадкоємцем єдиної Римської імперії і таким чином відкрило себе для політичних та культурних впливів Середземномор’я. Те, що Володимир зробив Русь не лише частиною християнського світу, а й східного християнства, пізніше матиме вирішальне значення в багатьох ділянках політичного та культурного життя. Багато наслідків цього кроку сьогодні є настільки ж важливими, як і на рубежі другого тисячоліття.
Володимир приніс на Русь християнство, а його спадкоємцям випала відповідальність визначати, що це буде означати для політики, культури та міжнародних зв’язків держави, і забезпечити місце Русі в християнській спільноті народів, яку очолив візантійський імператор. Жоден із наступників Володимира не відіграв такої важливої ролі в процесі християнського самовизначення Русі, як його син Ярослав. У той час як Ярославів прадід Святослав увійшов в історію як «Хоробрий», його батько Володимир був названий «Великим», Ярослав став відомим як «Мудрий». Його можна було б також назвати «Законодавцем» або «Будівничим», відзначивши таким чином головні досягнення його правління з 1019 до 1054 року, здобуті не в битвах, а в царині миру й культури, державної та етнонаціональної розбудови.
Найвизначнішим спадком Ярослава є його широкомасштабне будівництво. «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті», — пише київський літописець. Золоті ворота стали головним входом до нових валів, які князь наказав побудувати в районі, відомому археологам як місто Ярослава. Важко не помітити паралель між Золотими воротами Ярослава та аналогічними воротами в Константинополі, що слугували тріумфальною аркою та офіційним входом до імперської столиці. Київські Золоті ворота було побудовано з каменю (як частину стіни, що оточувала замок), і їхній фундамент ще й досі можна побачити в центрі Києва. На початку 1980-х років над цим фундаментом було збудовано нові Золоті ворота — реконструкцію старих, також пам’ятник Ярославу-будівничому.