На місцевому рівні племінна самобутність повільно, але невпинно поступалася ідентифікації з місцевими князівствами — центрами військової, політичної та економічної влади, пов’язаними з Києвом. У літописах згадки про місцеві племена з часом почали поступатися згадкам про князівські резиденції та землі. Так, літописець говорить про військо, що пограбувало Київ 1169 року, як таке, що складалося з мешканців Смоленська, а не радимичів; жителів Суздаля, а не в’ятичів; уродженців Чернігова, а не сіверян. Складалося відчуття єдності всіх земель під владою київських правителів, і, незважаючи на конфлікти та війни між князями з династії Рюриковичів, мешканці цих земель сприймалися літописцями як «наші», на відміну від іноземців та язичників. Головним питанням було визнання влади київських князів, і коли деякі з тюркських кочових племен степу визнавали цю владу, то ставали «нашими язичниками».
Політичне та адміністративне об’єднання різних племінних територій спричинило стандартизацію їхньої суспільної структури. На самій її верхівці були князі з династії Рюриковичів, точніше, нащадки Ярослава Мудрого. Нижче стояли князівські дружинники — спочатку варяги, а потім дедалі більше слов’яни, які злилися з місцевою племінною верхівкою, сформувавши аристократичний прошарок під назвою «бояри». Вони були воїнами, але в мирний час провадили суд та адміністрацію окремих земель. Бояри були основним класом землевласників і, залежно від конкретного князівства, мали більший або менший вплив на політику князя. Церковні ієрархи та їхні підлеглі також були серед привілейованих.
Решта населення сплачувала князям податки. Городяни, до яких належали купці та ремісники, мали певну політичну владу, яку здійснювали на міських вічах, де вирішували питання місцевого управління. Іноді, як у Києві, або доволі регулярно, як у Новгороді, такі віча впливали на успадкування або отримання престолу місцевими князями. Селяни, які становили більшість населення, не мали жодної політичної влади. Вони були поділені на вільних селян і напіввільних смердів. Останні могли втратити свою свободу зазвичай через борги і повернути її, виплативши борг або після певного періоду рабського послуху. Нижче від них на соціальних сходах стояли раби — воїни або селяни, захоплені під час військових кампаній. Поневолення воїнів могло бути тимчасовим, але для селян залишалося постійним.
Розміри штрафів за різні злочини, описані у «Руській правді», найкраще ілюструють ієрархічну структуру суспільства Київської Русі. Оскільки законодавці прагнули скасувати або обмежити кровну помсту, вони запровадили грошові штрафи, що мали стягуватися до князівської скарбниці за вбивство певних категорій людей. Штраф за вбивство члена князівської дружини або придворного (бояри) становив 80 гривень; вільної людини на службі в князя — 40 гривень; ремісника — 12 гривень; смерда або раба — 5 гривень; але можна було на відносно законних підставах убити раба, якщо той ударив вільну людину. Оскільки різні регіони Київської Русі мали різне звичаєве право, запровадження єдиного зводу законів допомогло зробити державу більш однорідною, як і запровадження християнства та церковнослов’янської культури, що походили з Києва. Схоже, цей процес став успішним саме тоді, коли політична роздробленість Київської Русі ставала майже неминучою: збільшення кількості князів, які хотіли мати власні володіння, велика територія Київської держави, різні гео-політичні та економічні інтереси її регіонів підірвали державне утворення, що на якийсь час спромоглося об’єднати землі між Балтійським та Чорним морями.
Зміна геополітичних амбіцій київських князів, від Ярослава Мудрого до Андрія Боголюбського, відображає звуження князівських політичних інтересів: від об’єднаної держави, яку ми називаємо Київська Русь, спочатку до низки князівств, що об’єднувалися терміном «Руська земля», і врешті-решт, до периферійних князівств, які стали у XII та на початку XIII століть досить сильними, щоб конкурувати з Києвом. Деякі історики вбачають у цих князівських утвореннях витоки сучасних східнослов’янських держав. Володимиро-Суздальське князівство стало провісником ранньомодерної Московії і згодом сучасної Росії. Білоруські історики ведуть походження своєї держави від Полоцького князівства. А українські історики вивчають Галицько-Волинське князівство, шукаючи за пунктирною лінією українського державотворення. Але всі ці утворення та ідентичності в кінцевому підсумку беруть початок у Києві, що дає українцям одну, але важливу перевагу: вони можуть вивчати витоки власної ідентичності та держави, не залишаючи меж своєї столиці.