Так само далеко не руйнівним було захоплення Криму монголами. Усупереч популярному переконанню, що базується на ранній історіографії, монголи не привели на півострів кримських татар. Вони лише сприяли його поглинанню тюрками (кипчаками), що почалося задовго до монгольської навали. Фортеця Судак, узята монголами в 1220-ті роки, з часом поступилася роллю головного центру торгівлі Феодосії або Кафі — спершу під генуезьким, а потім венеційським правлінням. Крим залишався комерційним центром регіону, пов’язуючи Євразійський степ із Середземномор’ям під час монгольського панування.
Монголи були потужною, але часто відсутньою на українських землях силою у другій половині XIII століття, і правителі Галицько-Волинської держави охоче користувалися цією обставиною. Вони прагнули здобути незалежність від Орди, створюючи місцеві союзи.
Данило зосередив свою зовнішню політику на відновленні стосунків із західними сусідами та укладанні союзів, щоб мати підтримку в разі конфронтації з монголами. 1246 року, повертаючись від Батия, Данило випадково зустрів Джованні дель Карпіні, чий опис зруйнованого монголами Києва ми цитували раніше. Вони обговорили започаткування стосунків між Данилом та папою римським. Повернувшись до Галичини, Данило відправив представника православного духівництва до Ліона, де на той момент була папська резиденція, щоб установити безпосередній контакт. Папа Інокентій IV хотів, щоб Данило визнав його верховним релігійним лідером. Данило в свою чергу хотів перетягнути папу на свій бік, щоб об’єднати католицьких правителів Центральної Європи в боротьбі проти монголів.
Ці контакти, розпочаті за допомогою Джованні дель Карпіні, зрештою призвели до видання Інокентієм IV булли, що спонукала християнських правителів Центральної Європи та Балкан узяти участь у хрестовому поході проти монголів. Він також відправив свого легата до Данила й подарував йому корону християнського короля. Князь Данило став rex ruthenorum, або «королем Русі». Окрім підтримки від папи, Данило нарешті уклав союз із королем Угорщини, який погодився віддати свою дочку заміж за його сина. Його другий син одружився з дочкою австрійського герцога. 1253 року, підбадьорений обіцянками підтримки з Центральної Європи, Данило розпочав бойові дії проти монголів. Невдовзі він узяв під контроль частини Поділля та Волині, що були під монгольським пануванням. Він не міг вибрати кращого часу для свого наступу — 1255 року помер Батий, а кожен із його наступників правив менше року.
Монголам знадобилося п’ять років, щоб повернутися до Галичини та Волині з новим військом і відновити своє панування на цих землях. На цьому етапі вирішальне значення повинна була мати західна підтримка, однак вона так і не матеріалізувалася. Центральноєвропейські правителі проігнорували папську буллу із закликом до хрестового походу проти монголів. Подружні зв’язки також мало допомогли, бо Угорщина ще оговтувалася після нещодавньої поразки від чехів. Данилу довелося битися з монгольським військом самотужки. Монгольський воєначальник Бурундай, який прибув до Галицько-Волинського князівства на чолі великої армії, зажадав участі Данила в кампаніях проти литовців і поляків, що ставило хрест на союзах, побудованих ним у цьому регіоні. Також Бурундай вимагав від Данила знищити укріплення, побудовані ним навколо міст, що робило князівство вразливим до потенційних нападів зі степу. Данило був змушений це зробити. Він ще раз визнав себе васалом монголів.
За альянс із папою римським у 1250-ті роки князь Данило розплатився не лише невдалим хрестовим походом, а й зіпсованими стосунками із православним духівництвом — як у Константинополі, так і вдома, на Русі. Після захоплення Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу розбіжності між східним і західним християнством стали чимось більшим, ніж просто богословськими та юрисдикційними нюансами. Вони переросли у відкриту ворожість, що посилювалася на Русі митрополитами, надісланими з Константинополя. Данилові зрештою вдалося змусити замовкнути опозицію в місцевому духівництві, яка критикувала його за союз із папою, однак не Константинополь. Коли 1251 року протеже Данила на посаду «митрополита всія Русі», колишній холмський єпископ Кирило, прибув до Нікеї, тодішнього осідку Константинопольського патріархату, за благословенням, його затвердили на посаді за умови, що він не буде мешкати в Галичині, чий князь відомий своєю змовою з папою. Кирило, корінний галичанин, переїхав до Володимиро-Суздальського князівства.