На відміну від литовської аристократії, українські еліти вбачали мало користі в існуванні де-факто незалежного Великого князівства, що було погано підготовлене до протистояння з кримськими та ногайськими татарами. Польське королівство могло допомогти Литві у війні з Московією, та навряд чи було здатне надати підтримку українцям у їхній нескінченній війні з татарами, що відрізнялася слабкою інтенсивністю. Включення прикордонних провінцій до складу королівства могло викликати інше ставлення влади до долі прикордонних провінцій. Так чи інакше, українські князі підтримали входження їхніх земель до складу Польщі. У нас немає жодних підстав стверджувати, що вони коли-небудь про це шкодували. Волинські княжі роди не лише втримали свої володіння, а й різко наростили їх за часів польського панування.
Костянтин Острозький, безперечно, найвпливовіший із місцевих князів, вирішив долю унії, підтримавши короля. Він зберіг свої старі посади володимирського старости та київського воєводи. Також він збільшив площу своїх землеволодінь. На кінець XVI століття Острозький здобув величезну особисту імперію, що включала 40 замків, 1000 міст і 13 000 сіл, що перебували у власності князя. На початку XVII століття його син Януш матиме у своїй приватній скарбниці достатньо золота, срібла та монет, щоб покрити два річні бюджети всієї Речі Посполитої. Острозький самотужки міг зібрати армію з 20 000 піхотинців та кіннотників — удесятеро більше за королівське військо в прикордонних районах. У різні часи своєї кар’єри Острозький був претендентом і на польський, і на московський престоли. Дрібніша шляхта була не в змозі кинути виклик цьому потужному магнатові, від якого залежала економічно й політично. Тож Острозький і далі контролював широку мережу своїх шляхтичів-клієнтів, які виконували його накази у місцевих сеймах та сеймі Речі Посполитої. Не тільки місцева шляхта, а й король і Сейм не наважувалися кинути виклик авторитету цього некоронованого короля Русі. Сейм забороняв князям виставляти власні армії у воєнний час, але через постійну небезпеку татарських набігів на степовому кордоні регулярна армія держави не могла обійтися без військової потуги князів.
Острозькі були найбагатшими з українських князів, які збільшили свій вплив після Люблінської унії, але вони були не єдині. Іншим дуже впливовим князівським родом Волині були Вишневецькі. Князі Вишневецькі поширили свої володіння на Волині, де вони були незначні в порівнянні з Острозькими, на землі Наддніпрянщини. Ці землі були або незаселені, або залишені мешканцями під час монгольського панування, а тепер відкриті для нападів ногайців та кримських татар. Сім’я Вишневецьких збільшувала свої володіння в степових землях, засновуючи нові поселення, утворюючи міста та фундуючи монастирі. Невдовзі за розмірами володінь у Лівобережній Україні Вишневецькі вже могли змагатися з Острозькими. Ці дві княжі родини були найбільшими землевласниками в Україні. Зміни, що відбулися в регіоні в період після Люблінської унії, сприяли зусиллям волинських князів, які були головними рушіями колонізації степових земель. Створення польською короною «кварцяного», невеликого, але постійного мобільного війська, що фінансувалося з четвертої частини королівських прибутків доменів, допомагало відбивати татарські набіги та сприяло подальшому заселенню степу. Ще одним важливим стимулом для колонізації степових околиць стало їхнє включення в торгівлю з Балтійським регіоном. Зі зростанням попиту на зерно на європейському ринку Україна стала заробляти свою майбутню репутацію житниці Європи. Уперше з часів Геродота українське зерно з’явилося на іноземних ринках. Селяни масово тікали до Наддніпрянщині від кріпацтва, що посилювалося в землях, ближчих до урядових центрів. Вони мігрували до степових околиць України, де князі та шляхта засновували вільні від податків поселення, дозволяючи новоприбулим не відпрацьовувати панщину або не платити грошові повинності протягом певного періоду. В обмін на це переселенці мали селитися та обробляти землю.
Міграція на схід створювала нові економічні та культурні можливості. Серед тих, хто відгукнувся на них, були єврейські громади. Про їхнє існування в Україні відомо з князівських часів, але саме XVI століття стало періодом різкого підйому економічного та культурного життя єврейських громад. За деякими оцінками, від середини XVI до середини XVII століття кількість євреїв в Україні збільшилася в 10 разів, приблизно з 4000 до більш ніж 50 000. Вони утворювали нові громади, будували синагоги й відкривали школи. Однак ці успіхи мали зворотний бік, бо євреї опинилися між двома групами з протилежними інтересами — селянами та землевласниками. Спочатку обидві групи належали до православних. Проте на середину XVII століття багато князів прийняли католицьку віру. Тож євреї виявилися затиснутими між обуреними православними кріпаками та жадібними до грошей католицькими панами. Це соціально-культурне протистояння стало бомбою сповільненої дії.