Увагу Османів до регіону привертали проблеми безпеки та комерційні інтереси. Особливо вони були зацікавлені в рабах. Работоргівля завжди була важливою в економіці регіону, але тепер вона стала домінувати. Османська імперія, чиї ісламські закони дозволяли поневолювати лише немусульман і заохочували звільнення рабів, постійно потребувала безкоштовної робочої сили. Ногайці та кримські татари реагували на цей попит, поширюючи свої набіги в пошуках рабів на північ від понтійських степів і часто заходячи глибоко в українські землі або в південну частину Московської держави. Работоргівля була додатковим заробітком (основний прибуток ногайці отримували від тваринництва, а кримські татари — також від осілого сільського господарства). Погані врожаї зазвичай означали збільшення набігів на північ та кількості рабів, яких доправляли до Криму.
Усі п’ять маршрутів, якими татари нападали на поселення, проходили територією України. Два з них, на схід від Дністра, вели до Західного Поділля, а звідти — до Галичини; два, по інший бік Південного Бугу, — до західного Поділля та Волині і потім знову до Галичини; останній проходив регіоном, що пізніше стане Слобідською Україною в районі Харкова до Південної та Центральної Росії. Якщо попит на зернові призвів до включення українських земель до балтійської торгівлі, то їхні зв’язки з середземноморським світом здебільшого були пов’язані з татарськими рейдами за рабами. Українці, які становили абсолютну більшість населення прикордонних степів на північ від Чорного моря і переселялися до степів для вирощування зерна, стали головними мішенями та жертвами ранньомодерної економіки Османської імперії, що залежала від работоргівлі. Етнічні росіяни, які жили на північний схід від Криму, були на другому місці.
Михалон (Михайло) Литвин, литовський дипломат і автор історичних нотаток середини XVI століття, який відвідав Крим, описав масштаби работоргівлі цитатою зі своєї розмови з місцевим євреєм, який «бачачи, що туди постійно завозиться велика кількість наших полонених людей, спитав, чи наші землі ще так само повні людей і звідки тут така велика кількість смертних». За різними оцінками, кількість українців та росіян, які потрапили на невільницькі ринки Криму в XVI та XVII століттях, коливається від 1,5 до 3 млн осіб. Діти та підлітки цінувалися найбільше. Долі рабів різнилися. Більшість чоловіків опинялися на турецьких галерах або гарували на полях, у той час як багато жінок працювали прислугою. Декому щастило, якщо можна так сказати. Талановиті молоді люди робили кар’єру в османській адміністрації, але більшість із них була євнухами. Деякі жінки потрапляли до гаремів султанів або високопоставлених османських урядовців.
Українська дівчина, яка увійшла в історію під ім’ям Роксолана, стала дружиною одного з наймогутніших турецьких султанів, Сулеймана Пишного, який правив у 1520–1566 роках. Її син став султаном Селімом II. Під ім’ям Гюрем-султан Роксолана спонсорувала мусульманську благодійність та фінансувала будівництво деяких найкращих зразків османської архітектури. Серед них — Хасекі Гюрем-султан Хамамі — громадські лазні неподалік від Айя-Софія у Стамбулі, спроектовані одним із найкращих османських архітекторів, Мімаром Сінаном. Протягом останніх 200 років Роксолана була головною героїнею романів та низки телесеріалів в Україні й Туреччині. Звичайно, її життя та кар’єра були винятком, а не правилом.
Татарські набіги й работоргівля залишили глибокі шрами в історичній пам’яті українців. Доля рабів була темою численних дум — українських епічних пісень, де оплакувалася доля полонених, описувалися їхні спроби втекти з кримської неволі й оспівувалися люди, які рятували та визволяли рабів. Ці народні герої були відомі як козаки. Вони билися з татарами, організовували морські походи проти турків і дійсно час від часу визволяли рабів.
Ким були козаки? Відповідь залежить від періоду, який ми маємо на увазі. Достеменно відомо, що першими козаками були тюрки-кочовики. Слово «козак» має тюркське походження і, залежно від контексту, могло стосуватися вартового, вільної людини або розбійника. Перші козаки поєднували в собі всі ці риси. Вони утворювали невеликі групи й жили в степах за межами населених пунктів і таборів. Живучи за рахунок степу, вони займалися рибальством, мисливством та розбоєм. Степ перетинало багато торгових шляхів, і перші козаки нападали на купців, які зважувалися їхати без надійної охорони. Перша звістка про існування в степу козаків, які походять не зі сходу чи півдня, а з півночі — заселених земель Великого князівства Литовського, — стосується саме одного з таких нападів на купців.