— А де зараз Бартімеус?
Циклоп набундючився:
— Не знаю. Може, здох від утоми. Участі в гонитві він не брав.
Чарівник скрушно зітхнув:
— Забирайся геть, Аскоболе!
І махнув рукою. Велетень вдячно ревнув — і несподівано замовк, пропавши у вогняному стовпі. Мендрейк обернувся до своєї помічниці:
— Знайшли щось, Пайпер?
Дівчина кивнула:
— Ось список несанкціонованих появ демонів за останні пів року. Сорок два… ні, вже сорок три, разом з учорашнім. Щодо видів демонів, тут немає жодної системи: і африти, і джини, й біси, й усілякий дріб’язок. А от щодо простолюду… — вона зазирнула до розкритої теки. — Здебільшого це діти, до того ж — досить малі. В тридцяти випадках свідки були молодші за вісімнадцять років. Скільки це виходить? Відсотків із сімдесят… І з цих тридцяти більша частина була молодша за дванадцять років! — вона поглянула на Мендрейка. — Це вроджене! Вроджені здібності!
— І хтозна, які в них іще є здібності… — чарівник розвернув своє крісло і втупився у вікно, на сіре голе гілля дерев на площі. Між гіллям, як і давніше, плинув туман, ховаючи від очей землю. — Гаразд, — нарешті мовив Мендрейк, — поки що досить. Зараз майже дев’ята година, а в мене є ще деякі власні справи. Дякую за допомогу, Пайпер! Побачимось удень, у міністерстві. Тільки не дозволяйте цьому вартовому демонові глузувати з вас!
Після того, як помічниця вийшла, чарівник кілька секунд сидів у кріслі, байдуже тарабанячи пальцями по столу. Нарешті він нахилився й висунув бічну шухляду. Дістав звідти невеличкий ганчір’яний вузлик, поклав його перед собою. І, розгорнувши полотно, взяв у руки бронзовий диск, начищений до блиску за багато років.
Чарівник дивився в магічне дзеркало, аж поки воно нарешті ожило. Всередині щось заворушилося.
— Приведи Бартімеуса, — наказав він.
3
На світанні до містечка повернулися перші люди. Несміливо. нерішуче, прокрадаючись вулицями, наче сліпі, вони заходились вивчати збитки, завдані їхнім будинкам, крамницям та садкам. Разом з ними з'явились і кілька службовців нічної поліції, що напоказ вимахували Пекельними Жезлами та іншою зброєю, хоч загроза давно вже минула.
Що ж до мене, то я волів не ворушитись. Я закляв уламок димаря, на якому сидів, і став невидимим для людських очей. І люто дивився, як перехожі снують повз мене.
Одначе кілька годин відпочинку майже не допомогли мені. Та й яка тут допомога? Два роки — аж два роки! — мені не дозволяли залишати цю кляту Землю; два роки минуло відтоді, як я востаннє мав змогу відпочити від цього дурного натовпу, що зве себе «людством». Для того, щоб оговтатись після такого, мені було замало відпочинку в садку на поламаному димарі. Я мусив повернутися додому. Або померти.
Правду кажучи, духові ніщо не заважає перебувати на Землі скільки завгодно. Багато хто з нас прожив серед людей досить довго — здебільшого з ласки жорстоких господарів, яким спадало на думку ув'язнювати нас у священних посудинах, сандалових скриньках чи ще якихось не дуже зручних місцях[12]. Та в цього страшного покарання є й певна перевага: ти перебуваєш у безпеці й цілковитому спокої. Тебе не змушують нічого робити, тож твоїй кволій сутності ніщо не загрожує. Найстрашніше, що на тебе чекає, — це невимовна нудьга, яка може довести до божевілля[13].
Нинішнє моє становище було важче й небезпечніше. Я не міг дозволити собі розкоші заховатись у затишній лампі чи амулеті. Ні — день за днем я мусив виходити на вулицю, ховатись, хитрувати, ризикувати, піддаватися небезпеці. І щодня вижити ставало дедалі важче.
Я вже не був колишнім безжурним Бартімеусом. Мою сутність підточила земна іржа, мій розум паморочився від болю. Я став повільніший, немічніший, не міг зосередитись на завданні. Мені ледве вдавалося міняти подобу. У битві мої атаки були мляві й легко захлинались — Вибухи мали вбивчу силу лимонаду, а Конвульсії ледве тремтіли, мов холодець на тарелі. Уся моя сила зійшла нанівець. Раніше в такій сутичці, як учорашня, я пожбурив би цією громадською вбиральнею — додавши до неї для певності ще телефонну кабіну й автобусну зупинку — назад в оту свиню, але тепер я не міг навіть пручатися. Я був кволий, мов кошеня. Ні, удар двох-трьох будинків я ще витримав би — і все-таки зробився практично безпорадним навіть перед такими дженджиками, як цей Аскобол, дурень, чиє ім’я не гідне навіть згадки в історії[14]. А якщо вже мені випаде зіткнутись навіть із крихіткою справжньої сили, то щастя безперечно зрадить мене.
12
Якщо вже чарівника доводять до того, що він накладає закляття Вічного Ув’язнення, то він зазвичай запроторює духа до першої-ліпшої речі, що йому трапиться. От я колись надто вже дотепно кепкував зі свого господаря за вечірнім чаюванням — і що ж? Він умить ув’язнив мене в напівпорожній банці з полуничним джемом. Там, можливо, я й просидів би довіку, якби учень того чарівника помилково не відкрив цю банку того ж дня за вечерею. Проте я ще кількасот літ виколупував зі своєї сутності ці огидні липкі зернинки…
13
Ось, наприклад, африт на ім'я Гонорій. Він збожеволів після того, як ціле століття був ув’язнений у кістяку. Жалюгідне, нівроку, було видовище — хотілося б вірити, що я, зі своїми кращими рисами, витримав би на його місці хоч
14
Цікаво, що хоч ми, духи, страшенно лютуємо, коли нас викликають до цього світу, пізніше ми залюбки згадуємо про власні подвиги. Ні, звичайно, ми робимо все, щоб уникнути таких пригод, проте згодом частенько втомлено, але з гордістю перебираємо свої найвідважніші вчинки, найхитромудріші витівки чи безвихідні становища, з яких нам щастило вийти з честю. Філософ, можливо, зауважив би, що це через те, що пережите нами в цім світі істотно визначає нас, тоді як в Іншому Світі ми здебільшого позбавлені індивідуальних рис. Таким чином, духи з довгою, блискучою кар’єрою (наприклад, я) зазвичай зневажають тих, хто (подібно до Аскобола) був викликаний до цього світу лише нещодавно й не має на своєму рахунку стількох видатних досягнень. Що ж до Аскобола особисто, то я не любив його ще й за дурний пискливий голос, який аж ніяк не личить циклопові заввишки у вісім футів.