Кволий джин — поганий раб, і до того ж відразу з двох причин. По-перше, працює він абияк, а по-друге, ще й слугує приводом для кепкувань. Отож магові немає сенсу тримати такого слугу в людському світі. Саме тому господарі зазвичай відпускають нас до Іншого Світу — відновити нашу сутність і набратися сил. Жоден чарівник при здоровому глузді не довів би джина до такого стану, в якому зараз перебував я.
При здоровому глузді... Звичайно, отут і є вся проблема!
* * *
Мої роздуми перервав якийсь порух у повітрі. Дівчина поглянула вгору.
Над бруківкою з’явилось легеньке мерехтіння — ніжні переливи гарненьких рожевих і жовтих вогників. На першому рівні його не було помітно, тож перехожі нічого не бачили; та якби це уздріла дитина, вона неодмінно вирішила б, що це чарівний пилок фей.
Це доводить, як часом помиляються люди.
Вогники з моторошним скреготом завмерли—і розійшлись посередині, наче дві штори. Між ними з’явилась вишкірена пика лисого немовляти, обсипана прищами. Злі маленькі очиці були червоні й запалені — це свідчило про те, що їхній власник пізно лягає спати й має безліч шкідливих звичок. Кілька секунд очиці сліпо крутились туди-сюди. Потім немовлятко вилаялось крізь зуби й протерло очі брудними кулачками.
Аж тут воно помітило моє укриття — й вибухнуло огидним прокльоном[15]. Я зреагував на це з холодною байдужістю.
— Ти диви, Барті! — вигукнуло немовля. — Це ти? Ану покажися! Тебе хочуть бачити.
— Хто? — недбало перепитав я.
— Хіба не знаєш? Зараз буде тобі халепа, хлопче! Менш ніж Полум’ям Знищення не відбудешся!
— Та невже? — відповіла дівчина, сидячи на уламку димаря й згорнувши на грудях руки. — Ну, коли вже Мендрейк так хоче мене бачити, нехай сам приходить сюди.
Немовля знову вишкірилось:
— Чудово! Я так і сподівався, що ти це скажеш. Гаразд, Варті, я перекажу це йому! Цікаво поглянути, що він тоді з тобою зробить!
Це нестерпне бісеня розлютило мене[16]. Якби я мав трохи більше сили, то зжер би його на місці. Але зараз обмежився тим, що підняв уламок димаря і надзвичайно влучно поцілив ним у лису довбешку немовляти. Довбешка приємно загула, наче дзвін.
— Порожня! — вигукнув я. — Так я й думав!
Огидна усмішка біса перетворилась на люту гримасу.
— От мерзотник! Постривай — побачимо, хто з нас сміятиметься, коли ти палатимеш у Полум’ї!
Зметене вибухом мого реготу, бісеня хутенько майнуло за свої штори. Вогники ще трохи померехтіли — і розвіялись. Біс пропав.
Дівчина закрутила пасмо волосся за вухо, знову похмуро згорнула руки на грудях — і заходилась чекати. Ні, тепер Мендрейк від мене не відчепиться — чого мені, власне, й треба було. Настав час для серйозної розмови.
* * *
Спочатку, багато років тому, ми з моїм господарем непогано ладнали. Ні, ми не були друзями — це було б просто смішно, — проте наше взаємне роздратування базувалось на певній повазі. За тих давніх подій — від Лавлейсової змови до історії з ґолемом, — я мусив визнавати за Мендрейком талант, відвагу, небуденне завзяття й навіть крихти совісті. Не бозна-які чесноти, та все ж вони робили його манірність, упертість, пиху та самозакоханість не такими нестерпними. Що ж до мене самого, то моя видатна особа мала багато рис, які мусили викликати в нього захоплення, — й до того ж не минало жодного дня, щоб він не потребував моїх послуг, аби врятувати свою жалюгідну шкуру. Отак ми й перебували в стані озброєного нейтралітету.
Десь із рік — після знищення ґолема і вступу на посаду міністра внутрішніх справ — Мендрейк не дуже турбував мене. Викликав хіба вряди-годи — допомогти розібратись у дріб’язкових випадках, про які мені зараз нема часу розповідати[17], — тож у цілому я насолоджувався заслуженим спокоєм.
Коли ж він усе-таки зрідка звертався до мене, ми обидва знали своє місце. Між нами діяла своєрідна угода. Мені було відоме його справжнє ім’я, а йому — те, що воно відоме мені. Хоч Мендрейк і погрожував мені жорстокими карами, якщо я відкрию комусь це ім’я, насправді він поводився зі мною досить-таки дбайливо. Я зберігав його ім’я при собі, а він оберігав мене від найнебезпечніших справ — це, зокрема, зводилося до того, що він не посилав мене до Америки. Джини гинули там десятками — відгомін цих утрат боляче відлунював усім Іншим Світом, — і я невимовно радів, що не беру в цьому участі[18].
16
Обидва ми, врешті-решт, раби — і вже стільки років страждаємо з Мендрейкової ласки. Тут, мабуть, годилося б хоч трохи поспівчувати. Проте тривале ув’язнення добряче розлютило цього біса — щоправда, таке траплялось і з набагато могутнішими духами.
17
Якщо я добре пам’ятаю, це були такі історії, як «Справа африта, конверта й дружини посла», «Справа неприродно важкої скрині» і огидна «Пригода з анархістом і устрицею». Всі ці пригоди мало не коштували Мендрейкові життя. Проте, як я вже казав, нічого надто цікавого там не було.
18
Тим з нас, кому мимоволі випадає стикатися з історією людства, ця війна відома краще, ніж того хотілося б. Кілька років американці відмовлялися сплачувати податки лондонському урядові. Британці швидко вдалися до найдавнішого з доказів — і відрядили за океан армію, щоб задати там колоністам бобу. Після кількох легких перемог почався застій. Заколотники причаїлись у пралісах і висилали звідти джинів, які атакували британських вояків. Кілька чарівників-високопосадовців загинули; Шостий і Сьомий флоти було відкликано з китайських морів і відряджено до берегів Америки для підкріплення. Проте війна й далі тривала нудно й повільно, як осіння мжичка. Минали місяці, сили імперії танули серед диких просторів Америки, й це відлунювало по всій земній кулі.