Час минав. Мендрейк працював дедалі завзятіше. Йому випала нагода зайняти вищу посаду, й він скористався нею. Тепер він був міністром інформації — однією з перших осіб Імперії[19].
* * *
Офіційно головним обов'язком Мендрейка була пропаганда — він мусив шукати найвигідніші способи продавати війну британському народові. Неофіційно ж — на особисте прохання прем'єр-міністра — він залишив за собою більшу частину обов'язків міністра внутрішніх справ, зокрема, не дуже приємну підтримку мережі шпигунів — і джинів, і людей, які мали доповідати про все безпосередньо йому. Тягар роботи, який і раніше був для нього суворим, тепер став просто вбивчим.
Вдача мого господаря зазнала лиховісної зміни. Він і раніше не був охочий до порожніх балачок, але тепер остаточно став різкий, відлюдкуватий і виявляв ще менше бажання погомоніти про те та се з приятелем-джином. Та водночас — який жорстокий парадокс! — він заходився викликати мене дедалі частіше, й до того ж із менш поважних причин.
Чому він це робив? Насамперед, напевно, аби запобігти тому, що мене викличе якийсь інший чарівник. Він здавна боявся, що я викажу його справжнє ім’я комусь із ворогів, чим зроблю його вразливим для ворожої атаки, а тепер цей страх підкріпився постійною втомою й тривогою. Щиро кажучи, таке й справді могло статися будь-якої миті. Я міг би зробити це. Та чи зробив би — напевно не скажу. Проте раніше він якось обходився з цим, і нічого. Отож я підозрював, що річ тут в іншому.
Мендрейк добре приховував свої почуття, проте все його життя тепер складалося з роботи — тяжкої й нескінченної. Ба більше, тепер його оточувала банда підступних, заздрісних маніяків — інших міністрів, які бажали йому лише зла. Єдиним його спільником — до того ж тимчасовим — був хіба що популярний драматург Квентін Мейкпіс, такий самий себелюбець, як і всі інші чарівники. Щоб вижити в цьому недружньому світі, Мендрейк ховав свої найкращі риси під машкарою пихи та самозакоханості. Усе його минуле життя — роки, прожиті з Андервудами, беззахисні дитячі літа хлопчика Натаніеля, ідеали, яких він намагався прагнути, — все було поховане під цими новими нашаруваннями. Будь-які зв’язки з дитинством обірвалися — крім мене. Гадаю, що він просто не міг примусити себе перерізати цю останню ниточку.
Я виклав йому цю теорію в своєму звичному лагідному дусі. Та Мендрейк не схотів слухати мої кпини. Йому, як і всякому зрілому чоловікові, вистачало клопоту[20]. Війна в Америці вимагала величезних коштів, британські шляхи постачання були надто розтягнуті. Тепер, коли увагу чарівників було прикуто до цієї війни, додалося проблем у самій Імперії. Іноземні шпигуни переповнювали Лондон, мов черва — яблуко. Простолюд теж ремствував. Щоб дати раду всім цим халепам, Мендрейк гарував, наче раб.
* * *
Ні, не зовсім як раб. Рабська праця — то вже моя робота. І до того ж досить невдячна. У міністерстві закордонних справ я отримував доручення, хоча б почасти гідні моїх талантів. Я перехоплював і розшифровував ворожі послання, передавав фальшиві повідомлення, вистежував ворожих духів, давав декому з них прочухана — й таке інше. То була проста, приємна праця, від якої я діставав творче задоволення. До того ж я допомагав Мендрейкові й поліції шукати двох злочинців, що втекли після історії з ґолемом. Перший з них був якийсь таємничий найманець (особливі прикмети — велика борода, похмурий вигляд, дженджуристий чорний костюм, практична непіддатливість до Пекельних Жезлів, Вибухів та будь-чого іншого). Востаннє його бачили далеко звідси — в Празі, й відтоді, зрозуміло, про нього не було ані чутки. Друга особа — ще загадковіша: її взагалі ніхто ніколи не бачив. Судячи з усього, то був добродій на прізвище Гопкінс, який називав себе вченим. Підозрювали, що саме він стояв за історією з ґолемом, і я чув, що він був уплутаний ще й у справи Спротиву. Проте він так само міг бути привидом чи тінню, бо вистежити його ніяк не щастило. Ми знайшли тільки дрібний нерозбірливий підпис у книзі перепусток в одній старій бібліотеці. Цей підпис міг належати йому. І все. Один-єдиний слід, і до того ж ледве помітний.
Аж тут Мендрейк став міністром інформації, й на мене спали більш неприємні обов’язки. Скажімо, розклеїти оголошення на тисячі дощок по всьому Лондону, чи порозносити листівки по двадцяти п’яти тисячах будинків — знову-таки по всьому Лондону, чи пригнати й розмістити тварин для публічних «святкових гулянь»[21] — і потурбуватись про харчове й «гігієнічне» забезпечення цих заходів, чи кілька годин кружляти над столицею з агітаційними транспарантами. Можливо, я й вередую, але погодьтеся: коли йдеться про джина віком у п’ять тисяч років, нищителя народів і вірника царів, то на думку спадають такі речі, як хитромудрі шпигунські витівки, героїчні битви, моторошні втечі та інші страхітливі пригоди. І ви аж ніяк не уявлятимете, що цьому самісінькому шляхетному джинові доведеться чи готувати велетенські казани печені з прянощами для народних гулянь, чи тинятись вулицями з сувоями плакатів і бляшанками клею…
19
Власне, саме завдяки війні він і висунувся. Британська армія мала проблеми з партизанами заколотників. Після року марудних воєнних дій міністр закордонних справ, такий собі пан Фрай, таємно відвідав колонії, сподіваючись укласти перемир’я. Під час подорожі його охороняли вісім чарівників, а за кожним його кроком стежила зграя горл. Міністр, одне слово, був у цілковитій безпеці. Принаймні всі так гадали. Та першої ж ночі в Філадельфії його по-зрадницьки вбив біс, що заховався в пиріг, поданий міністрові до вечері. Усі страшенно обурились, прем’єр перетасував своїх міністрів, і Мендрейк увійшов до складу Ради.
20
Звичайно, назвати Мендрейка "зрілим чоловіком" було б передчасно. Хоч тепер, наближаючись до двадцятирічного віку, він і справді дещо подорослішав. Особливо, якщо дивитись на нього зі спини. На відстані. Ще й серед темної ночі.
21
Згідно з римською традицією, чарівники намагались приборкувати народ за допомогою різноманітних святкувань, під час яких в усіх парках влаштовували всілякі безкоштовні видовища. Зокрема — звіринці, де виставляли рідкісних тварин з усієї імперії, а також дрібних бісів та духів, нібито "спійманих" під час воєнних дій. Що ж до полонених людей, то їх проводили вулицями й замикали в спеціальних скляних кулях у Сент-Джеймс-парку, щоб натовп міг досхочу познущатися з них.