До того ж цього джина ще й не відпускають додому. Невдовзі періоди мого перебування в Іншому Світі стали такі скороминучі, що я, ледве опинившись там, відразу летів назад. А потім одного чудового дня Мендрейк узагалі відмовився мене відпустити і квит. Отак я застряг на Землі.
* * *
Впродовж наступних двох років я потроху слабшав, і коли нарешті дійшов до такого стану, що ледве міг тримати пензлика для клею, цей клятий хлопчисько знову заходився доручати мені небезпечні завдання — битися з бандами джинів, яких вороги Британії відряджали до нас займатися шкідництвом.
Раніше я тихенько перемовився б кількома словами з Мендрейком, щиро поділившись із ним своїм обуренням. Та я вже не мав приватного доступу до нього. Він зазвичай викликав мене разом з натовпом інших рабів, віддавав загальний наказ — і відсилав нас геть, наче зграю собак. Такий груповий виклик — важка задача, що вимагає від чарівника серйозного розумового напруження, проте Мендрейк робив це щодня без особливих зусиль — водночас ще й спокійненько балакаючи зі своєю помічницею або гортаючи газетку, поки ми стояли й пітніли в своїх колах.
Я робив усе, аби пробратися до нього. Замість того, щоб прибирати подоби чудовиськ (як-от Аскобол — циклопа чи Кормокодран — бегемота з вепрячою головою), я з’являвся в образі Кіті Джонс — дівчини зі Спротиву, з якою Мендрейк боровся кілька років тому. Її ймовірна смерть досі обтяжувала його сумління: я знав це тому, що він завжди червонів, побачивши її. Він сердився й бентежився, робився водночас самовпевненим і присоромленим. Одначе це не змусило його поводитись зі мною хоч трохи краще.
Одне слово, мені увірвався терпець. Настав час відверто поговорити з Мендрейком. Відмовившись вирушити до нього разом з бісом, я в такий спосіб змусив чарівника викликати мене офіційно. Це, звичайно, буде неприємно, але принаймні означатиме, що він приділить мені хоч п’ять хвилин своєї уваги.
Відтоді, як зник біс, минуло кілька годин. Раніше мені не довелося б довго чекати реакції господаря, але тепер така млявість була для нього властива. Я пригладив довге темне волосся Кіті Джонс — і оглянув містечко. Кілька простолюдинів зібралися біля зруйнованої пошти й гаряче про щось сперечалися: самотній полісмен марно наказував їм розійтися по домівках. Так, безперечно, народ дедалі більше ремствував.
Це змусило мене знову згадати про Кіті. Ні, вона не загинула в битві з ґолемом три роки тому — хоч усе свідчило про інше. Натомість вона — після того, як із надзвичайною відвагою й сміливістю врятувала Мендрейкове жалюгідне життя, — тихенько забралася геть. Наша з нею зустріч була нетривала, але приємна: своїм пристрасним запереченням несправедливості Кіті нагадала мені іншу людину яку я знав колись за давніх часів.
Частина моєї сутності сподівалася, що Кіті все ж таки купила квиток в один бік, виїхала до якогось тихого безпечного місця — й там відкрила кав’ярню на березі моря або щось подібне. Проте інша, глибша частина моєї сутності знала: дівчина десь поряд — і досі воює з чарівниками. І це, правду кажучи, тішило мене, хоч вона й не любила джинів.
Та нехай там що робила Кіті, я сподівався одного — що з нею все гаразд.
4
Демон помітив Кіті, тільки-но вона поворухнулась. На безликій голові-куксі роззявилась широка паща; з горішньої щелепи висунувся подвійний ряд зубів; знизу з-за шкірястої губи, піднявся такий самий ряд. Зуби зімкнулись із дивним звуком — ніби тисяча ножиць клацнули водночас. Бганки сіро-зеленої плоті розійшлися до країв черепа, відкривши двоє золотистих очей, що спалахнули й відразу вирячились на неї.
Кіті не повторила своєї помилки. Вона завмерла на місці, за якихось шість футів від схиленої, настороженої голови, й затамувала подих.