Демон заради проби пошкрябав ногою об підлогу — на ній залишилося п’ять широких подряпин від пазурів. Потім у його горлянці щось химерно буркнуло. Кіті знала, що демон змірює її поглядом, розраховує її силу, міркує — чи варто нападати. У скрутну мить її розум закарбовував численні дрібні риси його подоби: жмутки сірої шерсті на суглобах, яскраві металеві лусочки на грудях, майже безкості руки з багатьма пальцями. Її власні руки й ноги трусились, ніби спонукаючи дівчину тікати, проте Кіті залишалася на місці, мовчки долаючи свій страх.
Аж тут пролунав голос — ніжний і жіночний, сповнений цікавості:
— Ти ж не збираєшся тікати, любонько? Я на цих лабетах можу лише стрибати! О, я така неповоротка! Спробуй, дитинко. Хтозна — може, тобі й пощастить утекти…
Голос був такий чарівливий, що Кіті не відразу зрозуміла, що він лунає з цієї моторошної пащі. Це говорив демон. Кіті німо хитнула головою.
Демон стулив шість пальців у незрозумілому жесті.
— Тоді хоч підійди ближче! — лунав далі солодкий голос. — Мені так важко шкутильгати до тебе на цих нещасних лабетах… О, як мені боляче! Уся моя сутність корчиться від дотику до вашої грубої, жорстокої землі…
Кіті знову хитнула головою — цього разу повільніше. Демониця — радше за все, то була демониця, — зітхнула й потупилась, ніби була пригнічена та розчарована.
— Яка ти нечема, любонько! Навіть не знаю, чи не зашкодить твоя сутність моїй, якщо я з’їм тебе. У мене хворий шлунок…
Демониця підняла голову. Очі блиснули, зуби клацнули, мов тисяча ножиць.
— Гаразд, я спробую!
Ноги чудовиська вмить зігнулись і випростались, щелепи роззявились широко-широко, численні пальці розчепірились. Кіті відсахнулась і заверещала.
Стіна сріблястих друзок — тонких і гострих, мов рапіри, — піднялася з підлоги, пронизавши демоницю. Спалах, злива іскор — тіло чудовиська загорілося бузковим полум’ям. На якусь мить демониця зависла в повітрі, здригнулася, випустила одну-єдину хмарку диму — і м’яко осіла на підлогу, легенька, наче згорілий папір. Ніжний голосок сумно прошепотів: «О, я…» І ось перед Кіті залишилася сама лузга — але й та хутко обернулася на попіл.
М’язи Кіті скував жах. Неймовірним напруженням зусиль дівчина зімкнула вуста — й зо два рази моргнула. Тоді пригладила волосся неслухняною рукою.
— Боже милий! — обізвався її наставник, що стояв у пентаклі з іншого боку кімнати. — Такого я не сподівався! Проте які дурні ці істоти! Підмети це сміття, люба Лізі, й ми поговоримо про те, що в нас вийшло. Ти повинна пишатися своїм успіхом…
Мовчки, досі з виряченими очима, Кіті легенько кивнула. Ледве ступаючи ногами, вона вийшла з кола й подалася по мітлу.
* * *
— Ти здібна дівчина, це безперечно! — наставник сидів у кріслі біля вікна, сьорбаючи з порцелянової чашки. — І чай ти чудово заварюєш — особливо такого дня, як тепер!
Злива тарабанила по шибках, вітер стогнав у коридорах будинку. Кіті підібгала ноги — від підлоги тягло — й теж відсьорбнула зі свого кухлика міцного чорного чаю.
Старий витер губи долонею.
— Що ж, виклик був непоганий. Дуже непоганий. Та ось що мене цікавить найбільше… невже істинна подоба сукуба саме така? Незбагненно!.. А тепер, Лізі, чи помітила ти, що трохи збилася наприкінці закляття Стримування? Цього було замало, щоб зруйнувати захисний мур, однак ця тварюка все ж таки наважилась — вирішила спробувати щастя. Добре, що все інше ти зробила бездоганно.
Кіті досі тремтіла. Вона забилася між подушками в куток старої канапи.
— А якби… якби я зробила ще якусь помилку, сер… — прожебоніла вона, — що тоді?..
— О, Боже милий! Не суши собі цим голову. Та її не зробила й квит… Скуштуй краще шоколадний коржик! — він показав на тарілку, що стояла між ними. — Це так заспокоює!
Кіті взяла коржик і вмочила його в чай.
— Але чому демониця накинулась на мене? — спитала вона, насупившись. — Хіба вона не розуміла, що тоді спрацюють захисні закляття?
Наставник захихотів:
— Хто знає? Може, сподівалася, що ти вийдеш із кола: це вмить розірвало б її пута й дозволило зжерти тебе. Зверни увагу: раніше вона вже скористалася двома дурними, дитячими пастками, щоб виманити тебе з пентакля. Ця джинія була не з найрозумніших… А може, вона втомилась від своїх пут. Може, їй просто хотілося вмерти… — він замислено розглядав чаїнки на дні своєї чашки. — Хтозна? Ми ще так мало знаємо про демонів, про те, що ними керує… їх важко зрозуміти. Там у чайнику щось залишилося?