— Бартімеус, сер.
— Так, Бартімеус… Про нього згадує Трисмеґіст — в одній із своїх Таблиць Стародавніх Джинів. Пошукай у додатках — там знайдеш.
— Справді, сер? Чудово! Дякую!
— Він там наводить невеличку історію його викликів. Коротеньку… Нічого надто вже цікавого там немає.
— Ні, сер. Я б так не сказала… — Кіті простягла руку до книжки. — Можна подивитись?
Частина друга
Пролог
125 р. до Р. Х.
Спекотного ранку середини літа священний бик вирвався зі своєї загорожі біля річки; він гасав полями, відганяючи мух і погрожуючи рогами всьому що ворушиться. Троє людей, що намагалися спіймати його, були тяжко поранені; бик продерся крізь очерет і вискочив на стежку, де гралися діти. Коли дітлахи заверещали й порозбігалися, бик заціпенів, неначе спантеличений. Та сліпуче сонце, що вигравало на хвилях, і білизна дитячих одежин розлютили його. Нахиливши голову, він кинувся на одну з дівчаток — і напевно заколов би її рогами чи затоптав, якби поруч не проходили ми з Птолемеєм.
Принц підняв руку. Я скорився. Бик зупинився на середині стрибка, ніби натрапивши на стіну. Він закрутив головою, вибалушив очі — і впав у порох, де й лежав аж доти, доки служники скрутили його мотузками й відвели назад до загорожі.
Птолемей дочекався, поки його почет заспокоїть дітей, і вирушив далі гуляти. Про цей випадок він більше не згадував. І все ж таки на той час, коли ми повернулися до палацу, зграя чуток уже розлетілась — і тепер кружляла над його головою. Надвечір ціле місто — від останнього жебрака до найпихатішого жерця Ра — чуло про цю подію, хоч і не завжди правду.
* * *
Я зазвичай допізна блукав вечірніми торжищами, дослуховуючись до ритмів великого міста, до припливів та відпливів новин, що їх несло людське море. Мій господар сидів, підібгавши ноги, на даху свого покою — і то дряпав очеретяним писалом по смужці папірусу, то піднімав голову й дивився на темне море. Я сів на карниз у подобі кулика й вирячився на принца оком-намистинкою.
— По базарах тільки про це й говорять, — зауважив я. — Про тебе й бика.
Він занурив писало в чорнило:
— То й що?
— Може, й нічого, а може, й багато що. Люди шепочуться…
— Про що ж вони шепочуться?
— Про те, що ти чаклун, який знається з демонами.
Він засміявся й старанно написав цифру:
— Що ж, вони кажуть правду!
Кулик затарабанив кігтиками по каменю:
— Я не згоден! Термін «демон» хибний і вкрай образливий![22]
Птолемей відклав убік писало:
— Ти даремно так переймаєшся цими назвами й титулами, любий Рехіте. Вони завжди приблизні, ними користуються лише заради зручності. Люди кажуть так через власне неуцтво. От якщо вони осягнуть твою природу і після того так само зневажатимуть тебе, тоді вже справді варто буде стривожитись. — Він скоса посміхнувся мені. — А це, правду кажучи, теж можливо.
Я трохи настовбурчив крила, й морський вітерець заворушив мої пір’їнки.
— Поки що слава в тебе добра. Та запам’ятай моє слово: скоро вони говоритимуть, ніби це ти випустив бика з загорожі!
Він зітхнув:
— Щиро кажучи, слава — погана чи добра — не дуже турбує мене.
— Тебе вона, може, й не турбує, — похмуро заперечив я, — але в палаці є ті, для кого це питання життя й смерті.
— Це лише ті, хто хлюпочеться в болоті політики, — відказав він. — А я для них — ніхто.
— Гаразд, якщо так, — понуро підсумував я. — Гаразд… Що ти там записуєш?
— Твій опис мурів чотирьох стихій по краях світу. Годі морщити дзьоба — краще розкажи мені про це докладніше.
Довелося залишити все як є. Сперечатися з Птолемеєм було марно.
* * *
Від самого початку він був переповнений захопленням і цікавістю. Багатство, жінки, коштовні цяцьки — всі ці освячені часом заповітні мрії єгипетських магів анітрохи не займали його. Він прагнув науки, але науки особливої — не тієї, що дозволяє обертати мури міст на порох і ламати шиї ворогам. Він був трохи дивакуватий.
Цим він спантеличив мене вже за нашої першої зустрічі.
22
Зверніть увагу, як стримано я розмовляв. На той час я намагався дотримуватись високих зразків мови — особливо в спілкуванні з Птолемеєм. У ньому було щось таке, що відкидало охоту поводитись надто вільно, зухвало чи нахабно. Я навіть майже не користувався говором, поширеним у дельті Нілу. Ні, він цього не забороняв — просто, коли ти розбалакувався при ньому, тобі ставало трохи соромно. Та й грубощі теж були недоречні. Взагалі дивно, як я наважувався хоч щось йому сказати.