Я з’явився в подобі піщаного вихора — наймоднішій на той час. Мій голос гримів, наче каміння в гірській ущелині:
— Назви своє бажання, смертний!
— Джине, — сказав він, — дай мені відповідь!
Вихор закрутився ще швидше:
— Я знаю секрети землі й таємниці повітря! Я маю ключі, що відмикають жіночі душі![23] Чого ти хочеш? Кажи!
— Що таке сутність?
Вихор зупинився в повітрі:
— Е-е… що?
— Твоя сутність. Що це таке? Яка вона?
— Е-е…ну-у..
— І ще — про Інший Світ. Розкажи мені про нього! Який там час — такий самий, як тут, чи інший? Які з себе його мешканці? Чи є в них цар або проводир? Із чого він створений — із твердої матерії, чи з пекельної круговерті, чи з чогось Іншого? Що є межею між нашим царством і цим Світом, і як можна її перетнути?
— Е-е…
Одне слово, Птолемея цікавили ми. Джини. Його раби. Наша внутрішня природа, а не звичайна зовнішня лузга. Хоч які страхітливі подоби приймав я, він лише позіхав: хоч як я кепкував з його юності й дівчачих рис, він лише щиро сміявся. Він сидів у центрі свого пентакля — з писалом і папірусом на колінах — і жадібно слухав, зупиняючи мене, коли я часом надто вже перебріхував, чи перебиваючи, аби щось уточнити. Він не вдавався ні до Голок, ні до Списів, ні до інших засобів покарання. Його виклики тривали не довше ніж кілька годин. Такого загартованого джина, як я, що чудово знався на жорстоких людських звичаях, це неабияк бентежило.
Крім мене, він часто викликав численних інших джинів та молодших духів. Усе це відбувалось приблизно однаково: виклик, розмова, гарячкове записування почутого — і звільнення.
Врешті в мені прокинулася цікавість.
— Навіщо ти робиш це? — прямо питав я. — Навіщо розпитуєш? І записуєш?
— Я перечитав більшу частину рукописів з нашої Великої бібліотеки, — відповів хлопчина. — Там багато сказано про викликання духів, про їхнє стримування, приборкання та інші дії, однак про природу самих демонів — майже нічого. Про те, що ви думаєте, чого бажаєте самі. А як на мене, це все надзвичайно важливо. Я хочу написати про це вичерпну працю — книжку, яку читатимуть і шануватимуть завжди. Для цього я й мушу стільки розпитувати. Тебе дивує моє бажання?
— Правду кажучи, так. Відколи це чарівники переймаються нашими стражданнями? Та й навіщо вам це робити? Це аж ніяк не у ваших інтересах!
— Невже? Якщо ми нічого не знатимемо й далі вас поневолюватимемо — замість того, щоб зрозуміти, — рано чи пізно прийде біда. Мені так здається.
— Але ж іншого виходу все одно немає. Рабство є рабство — кожен виклик надягає на нас кайдани.
— Ти надто вже зневірився, джине. Торговці розповідали мені про шаманів, що живуть у пустельних північних землях; вони покидають свої власні тіла, щоб розмовляти з духами в Іншому Світі. Як на мене, цей спосіб набагато чемніший. Може, й нам варто його навчитися.
Я хрипко захихотів:
— Цього ніколи не буде! Цей шлях надто небезпечний для єгипетських жерців, відгодованих збіжжям! Побережи свої сили, хлопче. Забудь про ці марні розпитування. Відпусти мене, і все!
Попри мою недовіру, Птолемей наполягав на своєму. Моя брехня потроху вичерпалась, і я почав розповідати йому правду. А він у відповідь дещо розповів мені про себе.
* * *
Він був небіж царя. Народився він дванадцять років тому слабий і кволий, не хотів брати груди й пищав, наче кошеня. Це зіпсувало всю церемонію надання дитині імені: гості хутко порозходились, мовчазні вельможі сумно переглядались. Опівночі його доглядальниця викликала жерця Хатор[24], який оголосив, що хлопчик — на порозі смерті, проте виконав належні обряди й доручив дитину заступництву богині. Ніч минула неспокійно. Благословилось на світ; перші промені сонця пробилися крізь гілля акацій і впали на голівку дитини. Хлопчик припинив пищати й корчитись, мовчки і впевнено взяв груди — і заходився ссати.
Цей порятунок не залишився непоміченим, і дитину негайно присвятили богові сонця — Ра. З віком хлопчик поволі набирався сил. Пильний і розумний, він ніколи не був таким здорованем, як його двоюрідний брат — царський син, старший на вісім років і помітно кремезніший[25]. Царський небіж так і залишався осторонь престолу — і почувався щасливішим у товаристві жерців та жінок, ніж серед засмаглих хлопчаків, які гасали в дворі.
За тих літ цар часто вирушав у воєнні походи, намагаючись захищати кордони від вторгнень бедуїнів. Містом по черзі правили радники, що багатіли з хабарів і портових мит, — і щоразу уважніше прислуховувались до шепоту іноземних агентів, насамперед тих, що прибували з дедалі сильнішого Риму. Царський син, що купався в розкошах свого мармурового палацу, рано віддався розпусті. У вісімнадцять років то вже був опецькуватий губатий юнак, що встиг відростити собі черевце завдяки пияцтву й ненажерливості; його очі палали від параної й страху перед убивцями. Йому кортіло мерщій отримати владу та поки що він животів у тіні свого батька, вишукував серед рідні можливих суперників і чекав смерті старого.
24
Хатор — богиня материнства, захисниця немовлят. Джини з її храмів мали подобу жінок із коров’ячими головами.
25
Він теж звався Птолемеєм. Вони всі були Птолемеї — ці єгипетські царі, впродовж більш ніж двох століть, аж поки Клеопатра порушила цю традицію. Ця родина не відзначалась оригінальністю. Можливо, це пояснює, чому