Птолемей, навпаки, тяжів до науки, був стрункий і гарний — радше з грецькими, ніж із єгипетськими рисами обличчя[26]. Він, звичайно, теж міг претендувати на престол, проте за натурою він не був ні воїном, ні державним діячем, — і через те в палаці на нього зазвичай не звертали уваги. Більшу частину дозвілля він проводив в Александрійській бібліотеці, що стояла біля самісінького берега моря, за розмовами зі своїм наставником. Цей наставник — літній жрець із Луксора — чудово знався на іноземних мовах та історії держави. До того ж він був магом. Цими знаннями він щедро ділився зі своїм відданим учнем. Навчання розпочалося непомітно — й так само непомітно скінчилося, і лише пізніше — після випадку з биком — чутки про це просочилися за межі палацу.
* * *
Через два дні, коли ми саме розмовляли, в двері покою мого господаря постукав служник.
— Пробачте, ваша високосте, на вас там чекає жінка.
— Чому саме «на нього»? — поцікавився я. Я був у подобі вченого — якраз на випадок подібного вторгнення.
Птолемей зробив мені знак мовчати:
— Чого вона хоче?
— Полю її чоловіка загрожує сарана, ваша високосте. Вона благає у вас допомоги.
Мій господар насупився:
— Що за дурниці! Що я тут можу зробити?
— Ваша високосте, вона каже, що… — служник завагався: він сам тоді був разом з нами. — Що ви тоді приборкали бика…
— Це вже занадто! Я зайнятий. Не турбуйте мене. Відішли її геть!
— Як вам завгодно. — Служник зітхнув і хотів був уже зачинити двері.
Мій господар засовався:
— А що, вона дуже бідна?
— Дуже бідна, ваша високосте. Чекає тут із самісінького світанку.
Птолемей роздратовано пирхнув:
— Що за дурість! — Він обернувся до мене. — Ходи-но з ним, Рехіте. Поглянь — може, вдасться щось зробити.
Через кілька хвилин я повернувся, помітно розповнілий:
— Сарани вже немає!
— Чудової — він позирнув на свої таблички. — Щось я забув, про що ми розмовляли… Здається, про мінливість Іншого Світу..
— Сподіваюсь, ти розумієш, — мовив я, витончено сідаючи на солом'яний килимок, — що тепер справу завершено. Ти здобув славу. Тепер ти — людина, яка може врятувати від чого завгодно. І відтепер ти ніколи не знатимеш спокою. Те саме трапилося з Соломоном і його мудрістю. Він просто-таки за поріг не міг ступити, щоб йому не підсунули якусь дитину. І, до речі, не завжди з тією самою метою.
Хлопчина хитнув головою:
— Я — вчений, дослідник і нічого більше! Людству допомагатимуть плоди моєї праці, а не моя здібність приборкувати биків чи сарану. І до того ж це все зробив ти, Рехіте. Може, обтрусиш із рота ці крильця?.. Дякую. Отже, спочатку..
Так, у дечому Птолемей був мудрий, та не в усьому. Наступного дня біля дверей його покою стовбичили ще дві жінки: одну замучили бегемоти, що топтали її землю, а друга принесла хвору дитину. Отож мене знову відрядили «поглянути — може, вдасться щось зробити». Вранці після того перед покоєм уже шикувалась невелика черга. Мій господар дер на собі волосся, нарікав на лиху долю — і все-таки знову послав мене розбиратися з їхніми бідами, разом з Аффою та Пенренутетом — двома молодшими джинами… Так і повелося. Його дослідження посувалися мляво, мов слимаки, зате слава серед олександрійського ладу росла, наче квіти на початку літа… Птолемей гідно терпів перешкоди, хоч і ледве приховував свій гнів. Він задовольнявся тим, що поки завершував книжку про техніку викликання духів, а решту своїх пошуків відклав до кращих часів.
Наближалася осінь, і настав час щорічного розливу Нілу. Потім води відійшли, оголивши чорну вологу, родючу землю; поля було засіяно, розпочався новий сезон. Часом черга прохачів під Птолемеєвими дверима була довга, часом — коротша, та ніколи не зникала зовсім. Невдовзі чутки про цей щоденний ритуал добігли до чорних риз жерців у великих храмах — і до чорного серця принца, що сидів на своєму просяклому вином троні.
5
26
Ці риси, напевно, дістались йому від матері. Вона була тутешня — з берегів Верхнього Нілу — наложниця царської спальні. Я ніколи її не бачив. І вона, і його батько померли від чуми ще до моєї появи.