Вона промовила кілька слів. Поверхнею кулі попливли вниз блакитні цятки, зібравшись урешті на дні в калюжку. Горішня частина кулі залишалась прозорою. Аж тут у ній з’явилося зображення — примарне обличчя, що мерехтіло, ворушилось, однак не наближалось.
Панна Фаррар поглянула на Мендрейка.
— Це Йоль, — сказала вона. — Йому було доручено спостерігати за одним з молодших чарівників, що зацікавив мене. Його звуть Палмер, це маг другого рівня, працює в Міністерстві внутрішніх справ. Його кілька разів обійшли з підвищенням на посаді, тож він почувається розчарованим. Учора Палмер повідомив, що він хворий, і не вийшов на службу. Натомість він пішки залишив своє помешкання й подався до заїзду біля Вайтчепела. Убраний він був як простолюдин-робітник. Йоль вирушив за ним — і тепер може доповісти про те, що сталося. Гадаю, вам це буде цікаво.
Мендрейк ухильно махнув рукою:
— Далі, будь ласка.
Джейн Фаррар ляснула пальцями й промовила, звертаючись до кулі:
— Покажи мені заїзд! Із звуком!
Примарне обличчя відсунулось і зникло. Всередині кулі з’явилось інше зображення: сволоки, вибілені стіни, дощатий стіл під висячою мідяною лампою. Дим застеляв закіптюжені вікна з товстими нерівними шибками. Точка огляду була дуже низька — здавалось, ніби вони дивилися з підлоги. Над ними проходили то розпатлані жінки, то чоловіки в погано скроєних костюмах. Ледве чутно, ніби здалеку, долинав сміх, кашель, брязкіт посуду.
За дощатим столом сидів чоловік — опецькуватий добродій середнього віку, з розчервонілим обличчям і сивими пасмами у волоссі. На ньому були мішкуватий комбінезон і м’який капелюх. Він без упину позирав на всі боки — ніби намагався стежити відразу за всіма, хто був у заїзді.
Мендрейк нахилився ще нижче — й непомітно вдихнув запах: парфуми панни Фаррар сьогодні були особливо міцні. В них відчувався гранатовий аромат.
— Це і є Палмер? — запитав він. — Який дивний кут зору! Надто низько…
Дівчина кивнула:
— Йоль обернувся мишею біля плінтуса. Він хотів залишитись непомітним, але ця помилка дорого йому коштувала… Правда, Йолю? — перепитала панна Фаррар, торкнувшись поверхні кулі.
Зсередини долинуло тихе скавуління:
— Так, господине…
— Умгу… Так, це Палмер. Зазвичай досить дженджуристий чолов’яга. А тепер — важлива річ. Звідти погано видно, але в його руці — кухоль пива.
— Еге, важливо, — пробурмотів Мендрейк. — Це ж усе-таки пивничка!
Так, справді гранат… і, можливо, ще трішки лимон…
— Постривайте. Він когось чекає.
Мендрейк придивився до зображення в кулі. Як і кожен чарівник серед простолюду, пан Палмер почувався непевно. Очі його без упину бігали, на шиї й на чолі блищав піт. Двічі він піднімав кухоль, наче збирався відсьорбнути пива, й двічі відсував його від вуст — і поволі ставив на стіл, де його не було видно.
— Нервується, — зауважив Мендрейк.
— Так… Бідолаха, бідолаха Палмер!
Говорила вона тихо, але щось у її голосі віддавало гостротою ножа. Мендрейк знову вдихнув повітря. Ця кислувата нотка — саме те, що треба… вона так підкреслює основний солодкий запах…
Панна Фаррар кахикнула.
— Що з вашим кріслом, Мендрейку? — запитала вона. — Ще трохи, й ви опинитесь у мене на колінах!
Він поспіхом закинув голову, ледве не зіткнувшись із нею лобом.
— Пробачте, Фаррар, пробачте! — він кашлянув і заговорив звичайним низьким голосом: — Це все від напруження — я хотів роздивитися ближче. Цікаво, яку гру веде цей Палмер. Украй підозріла особа! — він недбало поправив манжету.
Панна Фаррар поглянула на нього, тоді показала на кулю: — Подивіться!
В кулі з'явився новий чоловік — він підійшов збоку, теж несучи кухоль пива. Він був без капелюха, його руде волосся було зачесане назад, із-під довгого чорного дощовика визирали брудні робітничі штани й черевики. Розвальцем, проте рішуче він наблизився до пана Палмера, який посунувся на лаві, щоб звільнити йому місце.
Чоловік сів, поставив на стіл свій кухоль і зсунув вище окуляри, які сиділи на його невеличкому носику.
Пан Мендрейк був приголомшений.
— Стривайте! — прошепотів він. — Я знаю його!
— Йолю! — наказала панна Фаррар. — Зупинись на цій сцені!
Двоє людей у кулі обернулись один до одного, щоб привітатися. Зображення застигло.
— Так, — мовила панна Фаррар. — То ви впізнали його?