— Впізнав! Це Дженкінс! Клайв Дженкінс! Він працював разом зі мною в Міністерстві внутрішніх справ. А може, й досі працює — я не знаю. Звичайний секретар без будь-якої перспективи. Так, так! Це вже цікаво!
— Зачекайте! — вона ляснула пальцями. Мендрейк звернув увагу на блідо-рожевий лак на її нігтях, на ніжну шкіру біля їхньої основи. Зображення в кулі знов ожило: двоє чоловіків кивнули один одному й знову відвернулись. Клайв Дженкінс відсьорбнув пива. Його вуста заворушились — за мить із кулі долинув його голос, дзвінкий і спотворений:
— Ну Палмере? Ситуація розвивається стрімко — пора приймати рішення. Ми повинні знати: чи з нами ви, чи ні.
Пан Палмер теж ковтнув пива. Його лице блищало від поту, очі бігали туди-сюди. Він радше пробурмотів, ніж промовив:
— Мені треба дізнатися більше.
Дженкінс засміявся, поправив окуляри:
— Спокійно, спокійно! Я ж не вкушу вас, Палмере! З часом ви про все дізнаєтесь. Але спочатку нам потрібні докази ваших добрих намірів.
Палмер пожував вустами й щелепою:
— Хіба ви мали колись причину сумніватись у мені?
— Ні, не мав. Але й причин довіряти вам ми теж не мали… Нам потрібні докази.
— Які? Ви хочете влаштувати мені іспит?
— Так, свого роду іспит. Пан Гопкінс хоче особисто переконатись у вашій відданості. Може, ви з поліції — звідки нам знати? Працюєте на Деверо чи на оту сучку Фаррар? — він ще раз відсьорбнув пива. — Обачність ніколи не буває зайвою.
Поза кулею, в іншому часі й місці, Джон Мендрейк поглянув на Джейн Фаррар — і підняв брови. Вона ліниво посміхнулась, вишкіривши зубки.
— Гопкінс… — промовив Мендрейк. — Гадаєте, це той самий?
— Учений, який навчив Дюваля працювати з ґолемами? — перепитала панна Фаррар. — Невідома ланка останньої змови? Так, гадаю, що це той самий. Послухайте!
Розчервонілий пан Палмер саме виголошував запальну промову, всіляко демонструючи ображену безневинність. Закінчивши нарешті говорити, він скулився на лаві, наче кулька, з якої випустили повітря.
— Ну, то чого ви від мене хочете? — запитав він. — Попереджую, Дженкінсе: краще вам не тиснути на мене…
Він знову підняв кухоль, щоб освіжитись. Цієї миті Джен-кінс несподівано штовхнув Палмера під лікоть. Кухоль підскочив, пиво розлилося по столу. Палмер розгнівано нявкнув:
— Дурило незграбний!
Дженкінс не поспішав просити вибачення:
— Якщо ви зробите все як слід, то дістанете винагороду — разом зі мною й з усіма. Ви повинні зустрітися з ним… тут.
— Коли?
— Цієї години. Все. Я пішов.
Не сказавши більше ні слова, худорлявий рудий чолов’яга вислизнув з-за дощатого стола — і зник з очей. Кілька хвилин пан Палмер сидів на місці — з розгубленим, сповненим відчаю червоним обличчям. Потім він теж пішов собі.
Панна Фаррар ляснула пальцями. Зображення пропало; здалека, ніби знехотя, випливло примарне обличчя. Дівчина зручніше вмостилася на стільці.
— Як бачите, — сказала вона, — Йоль підвів нас. Із свого мишачого закутка він не бачив поверхні стола. Він не здогадався, що Дженкінс навмисне розлив пиво, щоб написати час і місце зустрічі пальцем на калюжі. Потім Йоль стежив за Палмером до кінця дня — і нічого не помітив. Уночі він повернувся до мене, щоб доповісти про побачене. Поки Йоля не було, Палмер вийшов із свого помешкання — і більше не повернувся. Напевно, вирушив на зустріч із таємничим Гопкінсом.
Джон Мендрейк нетерпляче затарабанив пальцями:
— Треба буде допитати пана Палмера, тільки-но він з’явиться знову!
— Отут і є проблема. Сьогодні вранці, на світанку, техніки, які ремонтували очисні споруди в Розергайті, побачили на смітнику щось дивне. Спочатку вони подумали, що то просто купа шмаття…
— І то був… — непевним голосом почав Мендрейк.
— Боюся, що так. То був труп пана Палмера. Його вбили ударом ножа в серце.
— О-о! — зойкнув Мендрейк. — Як прикро!
— Атож. Проте становище не безнадійне. — Джейн Фаррар провела рукою над кулею, що набула холодного тьмяно-блакитного відтінку. — Це означає, що отой ваш Клайв Дженкінс — і цей Гопкінс — задумали щось серйозне. Досить серйозне, щоб заради цього піти на вбивство. І ми натрапили на їхній слід!
Її очі палали від хвилювання. Довге темне волосся трохи розкуйовдилось, поодинокі пасма впали на чоло. Щоки розчервонілись, подих став гарячковим.
Мендрейк трохи відтяг свій комірець:
— То чому ви розповідаєте це мені зараз, а не на Раді?
— Бо до вас я маю довіру, Джоне. А до інших — ні, — вона відгорнула волосся, що спадало їй на очі. — І Вайтвел, і Мортенсен плетуть проти нас інтриги. Ви це добре знаєте. У Раді в нас немає друзів — крім прем’єр-міністра. Якщо нам самим пощастить викрити цих зрадників, наше становище неабияк зміцниться!