Нічого. Двір теж був порожній. Стіна внизу була гладенька, її камені чітко видніли в місячному світлі. Хлопчик прислухався до тиші. Затарабанив пальцями по підвіконню, стенув плечима і озирнувся…
Аж тут четвертий убивця, що висів над вікном, мов висохлий чорний павук, стрибнув на хлопчину згори. Його ноги спричинили не більше шуму, ніж пір’їнка, що падає на сніг. Проте хлопець почув його — і обернувся до вбивці. Блиснув і брязнув об камінь кинджал. Залізні пальці схопили підлітка за горло; підніжка — і хлопчик важко впав на підлогу. Убивця навалився на нього всім своїм тілом. Руки хлопця були притиснуті до підлоги — він не міг поворухнутись.
Кинджал опустився. Цього разу він не схибив.
* * *
Усе закінчилося так, як і мусило закінчитись. Схилившись над тілом хлопчика, вбивця дозволив собі перепочити — то був перший його перепочинок відтоді, як загинули його спільники. Він присів навпочіпки, розтиснув пальці, що тримали руків’я кинджала, відпустив зап’ясток хлопчини. А потім схилив голову — на знак традиційної пошани до знищеної жертви.
Аж тут несподівано хлопчик підхопився — й витяг кинджал із своїх грудей. Убивця розгублено заморгав.
— Він же не срібний, розумієш? — промовив хлопчина. — Ти помилився!
І підняв руку.
У кімнаті пролунав вибух. Із вікна посипались зелені іскри.
Хлопчик підскочив і жбурнув кинджал на ліжко. Поправив собі спідничку й струсив з рук клапті попелу. А потім гучно кахикнув.
Долинув легенький шурхіт. Золоте крісло з іншого боку кімнати хитнулось. Плащ, який висів на ньому, відлетів убік, і з-під крісла виліз ще один хлопчина — точнісінько такий самий, як перший, тільки захеканий і розкуйовджений через те, що стільки просидів у схованці.
Відсапуючи, він став над тілами вбивць. Тоді поглянув на стелю, де виднів чорний людський силует. Навіть цей силует, здавалося, не тямив себе з подиву.
Хлопчик перевів погляд на свого рішучого двійника, що дивився на нього через осяяну місяцем кімнату. І трохи глузливо віддав йому честь.
Птолемей відгорнув з очей пасмо чорного волосся і вклонився.
— Дякую, Рехіте, — сказав він.
1
Часи змінюються.
Колись я не знав собі рівних. Я міг кружляти небом на клаптику хмарини — і здіймати за собою бурі пилу. Я міг проходити крізь гори, зводити замки на скляних стовпах, одним подихом валити ліси. Я вирізьблював храми з земних кісток і водив у бій війська проти легіонів мерців — так, що потім співці з десятків країн складали на мою честь пісні, а літописці з десятків століть записували мої подвиги… Так! Я був Бартімеус — швидкий, наче гепард, могутній, наче бойовий слон, смертоносний, наче отруйна змія в стрибку!
Але то було давно.
А тепер… Тепер я лежав посередині нічної вулиці — й поволі плющився. Чому? Бо на мені лежала перекинута будівля. Її вага гнітила мене. М’язи напружувались, жили розривались, і хоч як я силкувався, та зрушити її з місця не міг.
Правду кажучи, нічого ганебного в тому, щоб намагатися зіпхнути з себе перекинуту будівлю, немає. Я вже потрапляв у такі халепи — це частина моєї роботи![7] Проте якщо будівля гарна й велична, це все ж таки не так принизливо. А цього разу огидна споруда, яку зірвали з фундаменту й скинули на мене з величезної висоти, не відзначалась ні красою, ні величчю. То не була ні стіна храму, ні гранітний обеліск, ні навіть мармуровий дах імператорського палацу.
Ні. Будівля, під якою я безпорадно борсався на землі, наче метелик на шпильці в колекціонера, була зведена в двадцятому столітті — і до того ж мала вельми специфічне призначення.
Гаразд, зізнаюсь вам: то була громадська вбиральня. Досить чиста й простора, але все одно — вбиральня. Добре, що мені тоді не трапився жоден співець чи літописець!
Виправдатись я міг хіба тим, що згадана вбиральня мала бетонні стіни й міцну залізну покрівлю, жорстока аура якої послаблювала моє й так уже знесилене тіло. До того ж усередині — безперечно! — були всілякі рури, бачки й нівроку важкенькі крани, що теж додавало ваги. Та все одно для джина мого рівня — ганьба, коли його придавлять отакою спорудою. Ця ганьба, щиро кажучи, гнітила мене більше, ніж вага самої будівлі.
Вода з розчавлених і поламаних рур струменіла на мене згори й понуро текла до рівчака. Лише моя голова стриміла з-під однієї бетонної стіни, тоді як тіло цілком перебувало в пастці[8].
Це все — про невигоди мого становища. Одначе була й вигода: я більше не міг брати участі у битві, яка тривала на вулиці передмістя.
7
Колись, наприклад, на мене впав шматочок Великої Піраміди Хеопса. Це було глупої ночі, п’ятнадцятого року її будівництва. Я охороняв зону, де працювала моя група, коли кілька вапнякових блоків упали вниз, дуже боляче придавивши одну з моїх кінцівок. Чому це сталось, так і не з’ясували, проте я відразу запідозрив свого давнього друзяку Фекварла, який працював по інший бік піраміди з групою конкурентів. Скаржитись уголос я не став — я просто зачекав, поки зцілиться моя сутність. А потім, коли Фекварл повертався через Західну пустелю з вантажем нубійського золота, я влаштував невеличкий самум, через який Фекварл утратив і скарби, й фараонову ласку. Йому довелося змарнувати два роки на те, щоб позбирати все це золото серед барханів.
8
Найлегшим рішенням, звичайно ж, було б перемінити подобу — перетворитися, скажімо, на привида чи струмінь диму і в такий спосіб випливти на волю. Проте цьому заважали дві речі. По-перше, мені важко було міняти подобу — вкрай важко, навіть за ліпших часів. А по-друге, варто мені було послабити свою сутність, готуючись до перетворення, як зовнішній тиск негайно роздер би її на клапті.