Выбрать главу

Битва була нівроку скромненька — особливо на першому рівні — навіть не було майже нічого видно. Світло у вікнах згасло, ліхтарні стовпи поскручувались у вузли; надворі було темно, хоч в око стрель. У небі холодно сяяли поодинокі зірки. Зо два рази спалахнули якісь невиразні синьо-зелені вогні — наче вибухи далеко під водою.

На другому рівні було спекотніше: там дві ворожі пташині зграї кружляли й кидались одна на одну, шалено воюючи крилами, дзьобами, кігтями й хвостами. Така зухвала поведінка не пасувала б навіть чайкам чи іншому простому птаству; а те, що це були орли, вражало ще дужче.

На вищих рівнях пташині подоби зникали — там було видно справжні обличчя бойових джинів[9]. Якщо дивитися з цієї точки зору, нічне небо було просто-таки переповнене стрімкими силуетами, спотвореними обрисами й лиховісними тінями.

Правил чесної гри не дотримувався ніхто. Я бачив, як один джин ударив суперника в черево гострим коліном — і той перевертом полетів за димар, щоб оговтатись. Яка ганьба! Якби я був серед них, то нізащо не вчинив би такого[10].

Однак мене серед них не було: мене вивели з ладу.

Ще сяк-так, якби то був африт чи марид. Це я пережив би. Ба ні! Правду кажучи, мені завдала удару звичайнісінька джинія третього рівня, з якої я за звичайних обставин міг би скрутити цигарку й викурити по обіді. Звідти, де я лежав, мені її досі було видно: витончену жіночу постать хіба що псували свиняче рило й довга кочерга, яку вона стискала в своїх ратицях. Джинія стояла на поштовій скриньці й орудувала своєю кочергою так спритно, що урядові сили (до яких я формально належав) задкували від неї на всі боки. Могутня бабега! Судячи з її кімоно, раніше їй доводилось працювати в Японії. Щиро кажучи, її простакуватий вигляд збив мене з пантелику, тож я наблизився до неї без Щита. Але не встиг я отямитись, як пролунало гучне рохкання, щось свиснуло в повітрі і — ляп! — убиральня пригасла мене до землі, а я був надто втомлений, щоб вибратися з-під неї.

Проте поволі мої спільники брали верх. Ого! Ось з’явився могутній Кормокодран — дорогою він ухопив ліхтарний стовп і тепер вимахував ним, мов лозиною; ось промчав Годж, розсипаючи цілу зливу отруєних стріл. Ворожі лави рідшали, а вцілілі духи набували дедалі жалюгіднішої подоби. Я побачив кілька великих комах, що відчайдушно дзижчали й борсалися; зо два клапті туману, що шалено звивалися; двох чи трьох пацюків, які бігли навтікача. Тільки джинія-свиня вперто не міняла своєї подобизни. Мої колеги рушили вперед. Один жук упав на землю, залишивши по собі спіральну хмаринку диму; один клапоть туману рознесло подвійним Вибухом. Ворог тікав; навіть свиня зрозуміла, що гра скінчилася. Вона витончено стрибнула на ґанок, перескочила перевертом на дах і зникла. Джини-переможці завзято кинулися в погоню.

На вулиці запала тиша. Повз мої вуха досі струменіла вода. Уся моя сутність — від маківки до п’ят — аж стугоніла з болю. Я скрушно зітхнув.

— Боже милий! — захихотів чийсь голос. — Красуня в біді!

Мушу зазначити, що я — на відміну від кентаврів та велетнів, які билися на моєму боці, — прибрав того вечора людську подобу. Я перетворився на дівчину — струнку, чорняву, відчайдушну. Ні, звичайно ж, достеменно я нікого не копіював.

Невідомий вийшов з-за рогу вбиральні й зупинився, щоб нагострити ніготь об уламок рури. Він не прагнув витонченості — тому як завжди, мав подобизну одноокого велетня з могутніми м’язами й довгим білявим волоссям, скрученим у химерну дівочу зачіску На ньому був брудно-синій халат, який вважали б огидним навіть у середньовічному рибальському селі.

— Бідолашна красуня не може звільнитись із пастки!

Циклоп уважно оглянув свій довгий ніготь, люто відкусив дрібними гострими зубами його кінчик — і заходився полірувати ніготь об нерівну стіну вбиральні.

— Може, допоможеш мені встати? — запитав я.

Циклоп оглянув порожню вулицю.

— Дивися, любонько, — відповів він, недбало спершись об стінку вбиральні; від цього вона стала тільки важчою. — Тут ночами тиняються всілякі лиходії. Джини, фоліоти… зухвалі біси… ще, може, скривдять тебе.

— Годі, Аскоболе! — гаркнув я. — Ти чудово знаєш, хто я такий!

Циклоп аж вирячив своє єдине, яскраво підфарбоване око.

— Бартімеус?! — здивовано вигукнув він. — Це неможливо! Невже великий Бартімеус потрапив до такої дурної пастки? Ні, ти, напевно, біс або мулер, що наважився вдавати його голос… Ні, ні, я помиляюсь! Це справді ти! — Він вражено підняв брову. — Неймовірно! Тільки подумати, до чого дійшов славетний Бартімеус! Господар буде дуже невдоволений…

вернуться

9

Тобто справжніші. Насправді там, звідки ми родом, усі ми подібні один до одного в своїй усеосяжній безформності. Однак кожен дух має подобу, яка йому пасує і якою він користується, щоб утілитись тут, на Землі. На вищих рівнях наші сутності відливаються в ці подоби, тоді як на нижчих рівнях ми прибираємо подобу, доречну за певної ситуації. Стривайте: я, здається, вам про це вже розповідав…

вернуться

10

Спочатку я зацідив би йому коліном, потім штрикнув в око кінцем крила, а наостанку ще копнув би в гомілку. Так буде ефективніше. Ці молоді джини такі безпорадні, що просто сміх і гріх…