Я зібрав останні крихти своїх гордощів:
— Усі господарі — явище тимчасове. І їхні покарання — так само. Я просто чекаю на свій час!
— Авжеж, авжеж! — Аскобол змахнув своїми мавпячими ручиськами. — Чудово сказано, Бартімеусе! Навіть у такому безнадійному становищі ти не втрачаєш надії! Дарма, що твої найкращі дні минули, що ти тепер — не дужчий за якийсь болотяний вогник![11] Дарма, що завтра тобі доведеться підмітати хазяйську спальню — замість того, щоб вільно ширяти в повітрі. Ти — взірець для нас усіх!
Я усміхнувся, вишкіривши білі зуби:
— Аскоболе! Занепав не я, а мої супротивники. Я бився з Фекварлом Спартанським, з Тлалоком Толланським, з хитромудрим Чу Калахарійським — від наших боїв тріскалася земля і ріки повертали назад. І я вижив! А хто мої теперішні вороги? Кульгавий циклоп у халатику? Коли я звідси виберусь, то, гадаю, що ця нова ворожнеча довго не триватиме.
Циклоп позадкував, наче вжалений.
— Які жорстокі погрози! Сором та й годі. Ми ж із тобою — спільники? Безперечно, ти мав вагомі причини ховатись від бою під цим клозетом. Як чемний джин, я тебе ні про що не питатиму, хоч мені здається, що твоя звична люб’язність тобі зраджує.
— Двох років служби не переживе ніяка люб’язність! — відповів я. — Я розлючений і зморений, моя сутність нестерпно щемить, а я не можу навіть почухатись. Це робить мене небезпечним — і ти скоро в цьому переконаєшся. Востаннє прошу тебе, Аскоболе: прибери з мене цю штукенцію!
Циклоп ще трохи побурчав, однак моя погроза врешті подіяла. Одним порухом волохатих плечей він підняв цю кляту вбиральню — і зняв її з мене: будівля з гуркотом перекинулась на протилежний тротуар. Трохи потріпана дівчина поволі підвелася на ноги.
— Нарешті! — промовив я. — Щось ти не дуже поспішав на допомогу.
Циклоп змахнув якесь сміття, що причепилося до його халата.
— Пробач, — сказав він, — але я був надто заклопотаний боєм і ніяк не міг допомогти тобі. Та все гаразд. Наш господар буде задоволений — принаймні завдяки мені — Він скоса позирнув на мене.
Тепер, ставши нарешті на ноги, я вже не збирався просторікувати. Я оглянув сусідні будинки, оцінюючи завдані боєм збитки. Нічого страшного. Кілька проламаних дахів, розбиті вікна… Сутичка обійшлася малою кров’ю.
— Французи, чи що? — поцікавився я.
Циклоп стенув плечима — неабиякий подвиг, якщо мати на увазі, що в нього не було шиї.
— Можливо. А може, чехи чи іспанці. Хтозна? Нас тепер гризуть з усіх боків. Та годі вже — час минає, а мені ще треба перевірити, як триває гонитва. Залишайся тут — і лікуй свої рани та садна, Бартімеусе. Попий м’ятного чаю, попар ноги в ромашці — що там іще призначають стареньким… Бувай!
Циклоп підгорнув свій халат і потужним стрибком знявся в повітря. За спиною в нього розгорнулись крила — і рвучкими, широкими помахами понесли його геть. Летів він так само витончено, як залізний сейф, проте все-таки летів. А от я не мав на це сил. Будь-що треба відпочити…
Чорнява дівчина прокралася до уламка димаря, що лежав у найближчому садку. Поволі, стогнучи й крехтячи, мов стара баба, вона сіла й опустила голову на руки. Тоді заплющила очі.
Лише трохи перепочити. П’яти хвилин вистачить.
Час минав, наближався світанок. У небі згасали холодні зорі.
2
Як і завжди впродовж останніх місяців, великий чарівник Джон Мендрейк снідав у своїй вітальні, сидячи в плетеному кріслі біля вікна. Важкі штори було недбало відсунуто вбік. Небо за вікном було сіре й важке, щільний туман клубочився між стовбурами дерев на площі.
Круглий столик, за яким сидів чарівник, був вирізьблений із ліванського кедра. Нагрівшись на сонці, дерево приємно пахло, проте цього ранку столик був темний і холодний. Мендрейк налив собі склянку кави, зняв з тарілки срібну кришечку — і взявся до яєчні з шинкою й приправою. На поличці, над грінками та аґрусовим варенням, лежали акуратно згорнута газета й конверт із криваво-червоною печаткою. Тримаючи склянку в лівій руці, Мендрейк відсьорбнув кави, а правою рукою тим часом розгорнув на столі газету. Поглянув на першу сторінку, невдоволено пирхнув — і потягся по конверт. На поличці, на особливому гачечку, висів ніж для паперів, зроблений із слонової кістки. Поклавши вбік виделку, Мендрейк одним легким порухом ножа розкрив конверт і дістав звідти складений аркуш пергаменту. Тоді уважно прочитав написане на ньому — й насупив брови. Далі знову згорнув лист поклав його назад до конверта — і, зітхнувши, повернувся до свого сніданку.
11