— Він і мене лаяв.
— За спізнення?
— Ні, книгу забув.
— Ох і зануда ж цей Дзінтан!
Дзінтан — Червонопикий — було прізвисько, яким Носе нагородив учителя Умабу. Так, перемовляючись, ми доїхали до вокзалу Уено. Ми ледве вибралися з вагона, такого ж переповненого, як і спочатку, коли ми в нього сідали, і ввійшли до вокзалу — було ще дуже рано, й наших однокласників зібралося лише декілька. «Привіт», — поздоровкалися ми. Потім, штовхаючись, сіли на лаву в залі очікування. І, як зазвичай, почали без угаву базікати. Ми були ще в тому віці, коли замість «хлопці» кажуть «хло». І ось із уст тих, кого називали «хло», полилися жваві міркування та суперечки про майбутню екскурсію, ми глузували з товаришів, лихословили на адресу вчителів.
— Спритник цей Ідзумі. Дістав десь «Чойс» для вчителів і тепер удома ніколи не готує читання.
— Хірано спритник іще ліпший. Перед іспитами виписує на нігті історичні дати, всі до однієї.
— А все тому, що і вчителі добрячі спритники.
— Авжеж, спритники. Та той же Хомма. Він і сам як слід не знає, що раніше йде у слові «receive» — «e» чи «і», а бере свій підручник для вчителів і навчає нас, буцім сам усе знає.
Єдиною нашою темою були спритники — ні про що путяще ми не говорили. Тут Носе, кинувши погляд на черевики чоловіка, що сидів на сусідній лаві з газетою в руках, на вигляд майстрового, раптом заявив:
— «Кашкінлі».
У ті роки ввійшли в моду черевики нового фасону, які називалися «Маккінлі», а черевики цього чоловіка, що втратили блиск, просили каші — підошва відстала від носка.
— «Кашкінлі» — це здорово. — Ми всі мимоволі розсміялися.
Розвеселившись, ми розбирали по кісточках усіх, хто входив до зали очікування. І на кожного виплескували потік лихослів’я, який і не снився тому, хто не навчався в токійській школі. Серед нас не було жодного добре вихованого учня, який відставав би в цьому від своїх товаришів. Але характеристики, якими нагороджував Носе тих, що заходили, були найзлішими і в той же час найдотепнішими та смішними.
— Носе, Носе, подивись он на того здоровила.
— Ну і фізіономія, буцім у череві в нього жива риба.
— А цей носій у червоному кашкеті також на нього схожий. Правда, Носе?
— Ні, він викапаний Карл П’ятий — у того також червоний капелюх.
Врешті-решт у ролі насмішника лишився тільки Носе.
Раптом хтось із нас запримітив дивного чоловіка, що стояв біля розкладу поїздів та уважно його вивчав. На ньому був поруділий піджак, ноги, тонкі, як палиці для спортивних вправ, обтягнуті сірими смугастими брюками. Судячи з добряче посивілого волосся, що стирчало з-під старомодного крислатого капелюха, він був не першої молодості. На зморшкуватій шиї — франтівська хустка в чорну та білу клітинку, під пахвою — тонка бамбукова палиця.
І одягом і позою — словом, усім своїм виглядом він нагадував карикатуру з «Панча», вирізану і вміщену серед цієї товкотнечі на залізничній станції. Той, хто його запримітив, очевидно, зрадів, що знайшов новий об’єкт для насмішок, і, тіпаючись од реготу, схопив Носе за руку:
— Подивись он на того!
Ми всі відразу повернулися й побачили доволі дивного на вигляд чоловіка. Злегка випнувши живіт, він вийняв із жилетної кишені великого нікельованого годинника на ліловому шнурку й почав зосереджено дивитися то на нього, то на розклад. Мені видно було тільки його профіль, але я зразу ж упізнав батька Носе.
Решті це й на думку не могло спасти. Всі з нетерпінням уперлись очима в Носе, очікуючи від нього влучної характеристики цього смішного чоловіка, і в будь-яку хвилину готові були пирхнути від сміху. Четвертокласники ще не здатні були второпати, що діється в душі Носе. Я нерішуче промовив було: «Це ж батько Носе».
— Цей тип? Та це ж лондонський жебрак.
Чи треба казати, як дружно всі чмихнули. А деякі навіть почали передражнювати батька Носе — випнувши живіт, робили вигляд, буцім виймають із кишені годинника. Я мимоволі похнюпив голову, у мене бракувало хоробрості поглянути на Носе.
— До чого ж точно ти назвав цього типа.
— Погляньте, погляньте, що за капелюх.
— Від лахмітника з Хікаґетьо.
— Ні, такий і на Хікаґетьо не знайдеш.
— Значить із музею.
Усі знову весело розсміялись.
Цього хмарного дня на вокзалі панували сутінки, ніби ввечері. Крізь ці сутінки я уважно спостерігав за «лондонським жебраком».
Та раптом на якусь мить визирнуло сонце, і до зали очікування із слухового вікна пролився вузький струмінь світла. В нього якраз і потрапив батько Носе… Навколо все рухалося. Рухалось і те, що потрапляло в поле зору, і те, що не потрапляло в нього. Цей рух, у якому важко було розрізняти окремі голоси та звуки, мовби туманом огорнув величезну будівлю. Не рухався лише батько Носе. Цей старомодний старий у старомодному одязі, зсунувши на потилицю такого ж старомодного чорного капелюха і тримаючи на долоні кишенькового годинника на ліловому шнурку, непорушно, мовби статуя, застиг біля розкладу поїздів у запаморочливому людському вирі…