У буйних тропічних заростях чорти грали на кото й танцювали, читали вірші стародавніх поетів — жили в мирі та спокої. Дружини та доньки чортів ткали, варили саке, плели вінки — загалом, жили так, як живуть наші дружини та доньки. А сиві відьми, що в них повипадали ікла, няньчили внуків та розповідали про те, які страшні ми, люди:
— Якщо будете пустувати, вас відправлять на Острів людей. Усіх чортів, які потрапляють на Острів людей, там обов’язково вбивають, як убили в старі часи Сютен-додзі. Що? Хто такі люди? Люди — це страшні істоти, безрогі, з білими руками та ногами. А жінки в них мажуть обличчя, руки та ноги білилом. Уже цим усе сказано. Чоловіки й жінки в людей завжди брешуть, вони зажерливі, ревниві, самовдоволені, вбивають своїх друзів і однодумців, здійснюють підпали, крадуть, безпросвітно темні…
Момотаро нагнав на ні в чому не винуватих чортів такий жах, якого їм не доводилося переживати від дня заснування своєї держави. Із криками: «Людина! Людина!» — чорти кинулися врозтіч.
— Уперед! Уперед! Переб’ємо всіх чортів до єдиного!
Це командував своїми служниками — псом, мавпою та фазаном — Момотаро, розмахуючи прапором із зображенням персика та віялом із зображенням сонця, що сходить. Пес, мавпа та фазан, як ми знаємо, не були зразковими служниками. Та, мабуть, на всьому світі не знайти солдатів доблесніших, аніж голодні звірі. Вони вихором помчали за чортами, що розбігалися. Пес своїми могутніми іклами загризав молодих чортів. Фазан гострим дзьобом убивав чортенят. Мавпа — вона зрідні людям, — перш ніж задушити юну відьму, ґвалтувала її…
Після того як усі мислимі й немислимі злочини було вчинено, вождь і декілька чортів, які лишилися живими, здалися на милість Момотаро. Але чи дійсно міг тріумфувати Момотаро? Оніґасіма вже не був раєм, де щебетали райські птиці, як це було ще вчора. Кокосовий гай був усипаний трупами чортів. Момотаро в супроводі трьох служників, розмахуючи прапором, вийшов до вождя чортів, який розпростерся ниць, і звістив:
— Спонукуваний почуттям співчуття, дарую вам життя. Але за це ви мусите піднести мені геть усі скарби Оніґасіми.
— Згодні, піднесемо…
— Крім того, ви дасте мені в заложники своїх дітей.
— Слухаємося, виконаємо й це.
Вождь чортів знов уткнувся лобом у землю, а потім з острахом звернувся до Момотаро:
— Ми знаємо, що покарані за заподіяну вам образу. Але ні я, ні чорти з нашого острова Оніґасіми уявлення не маємо, яку саме образу ми заподіяли вам. Чи не будете ви такі ласкаві пояснити, чим ми вас образили?
Момотаро незворушно кивнув:
— Найліпший із японців, Момотаро, найняв трьох вірних служників: пса, мавпу та фазана — ось чому він прийшов підкорювати Оніґасіму.
— Зрозуміло, але навіщо ви найняли цих трьох служників?
— Я вже давно задумав підкорити Оніґасіму й тому за допомогою пшоняних коржиків найняв служників. Ну як? Якщо ти скажеш, що й тепер не розумієш, я всіх вас переб’ю.
Вождь чортів злякався і, відскочивши на достатню відстань, зігнувся в поклоні.
Найліпший з усіх японців, Момотаро, та його служники — пес, мавпа та фазан — впрягли в повози зі скарбами чортенят, узятих у заложники, і з тріумфом повернулися на батьківщину… Це добре відомо кожній японській дитині. І все-таки життя Момотаро не було щасливим. Чортенята, посміливішавши, вбили фазана, що вартував їх, і втекли назад на Оніґасіму. Але цього мало. Чорти, що залишилися на острові, час від часу переправлялися через море й то намагалися вбити сплячого Момотаро, то підпалювали його палац. В усякому разі, мавпу, як стверджують, убили помилково. Момотаро тільки важко зітхав, коли його знаходило чергове нещастя.
— Як я страждаю від мстивості цих чортів!