Але здоровий інстинкт наказує прямо протилежне: «Не уникай жінок».
Я зневажаю Вольтера. Якщо віддатися під владу здорового глузду, це стане справжнім прокляттям усього нашого існування. Але в ньому знаходив щастя автор «Кандіда», сп’янілий од світової слави!
Причина, чому ми любимо природу, принаймні одна із причин, полягає в тому, що природа не ревнує й не обдурює, як ми, люди.
Найважливіша заповідь житейської мудрості — жити так, щоби, зневажаючи соціальні умовності, не вступати в суперечність із соціальними умовностями.
Гете, що поклонявся тій, яка «назавжди залишилася жінкою», воістину був одним із найщасливіших людей. А Свіфт, який зневажав самиць йєху, помер божевільним. Чи не було це прокляттям жінок? Або прокляттям розуму?
Розум дозволив мені зрозуміти безсилля розуму.
Доля не стільки випадковість, скільки необхідність. Слова «доля міститься в характері» народилися не від її ігнорування.
Користуючись медичною термінологією, можна сказати, що професори, читаючи лекції з літератури, мають бути клініцистами. А вони ніколи не могли намацати пульс життя. Деякі ж із них, що обізнані з англійською та французькою літературою, погано обізнані з рідною.
Ми не знаємо навіть самих себе. Нам важко підступитися й до того, що ми знаємо. Метерлінк, який написав «Мудрість і долю», не знав, ні що таке мудрість, ні що таке доля.
Найважче мистецтво — жити вільно. Щоправда, вільно не означає безсоромно.
Слабкість вільнодумних полягає в тому, що вони вільнодумні. Вони не готові, як фанатики, до жорстоких битв.
Доля — дитя розкаяння. Або розкаяння — дитя долі.
Його щастя в тому, що він неосвічений. У той же час його нещастя в тому… о-о, як усе це нудно!
Найліпший прозаїк — навчений життям поет.
Будь-яке слово, подібно до монети, має два боки. Наприклад, один із боків слова «чутливий» — «боягузливий», не більш того.
«Я не вірю в бога. Але вірю в нерви».
Ідіот усіх, окрім себе, вважає ідіотами.
Ненавидіти — один із житейських талантів.
У давнину люди каялися перед Богом. Нині люди каються перед суспільством. Видно, ніхто, за винятком ідіотів і негідників, не може без покаяння подолати тяготи життя.
Але наскільки можна вірити таким покаянням — це вже інше питання.
Чи було насправді це «нове життя»?
Прочитавши «Біографію Толстого» Бірюкова, розумієш, що «Моя сповідь» і «В чому моя віра» — брехня. Але нічиє серце не страждало так, як серце Толстого, що розповідав цю брехню. Його брехня кровоточила дужче, ніж правда деяких.
Трагедією життя Стріндберґа була відкритість. Трагедією життя Толстого, хоч як прикро, не була відкритість. Тому життя останнього закінчилося трагедією ще більшою, ніж у першого.
Він знав усе. І при цьому безсоромно виставляв ці свої знання напоказ. Безсоромно… ні, як і ми, з певним розрахунком.
Стріндберґ у своїх «Легендах» розповідає, що він намагався на власному досвіді дізнатися, болісна смерть чи ні. Але такий досвід — не жарт. Він теж виявився одним із тих, хто «хотів, але не зміг померти».
Він аніскільки не сумнівався, що за своєю сутністю він реаліст. Але він ідеалізував себе.
Озброюватися примушує нас страх перед ворогом. Причому частенько перед неіснуючим, уявним ворогом.
Ми все соромимося себе і в той же час боїмося. Але ніхто чесно цього не визнає.
Кохання — це поетичне вираження статевого потягу. У всякому разі, статевий потяг, не виражений поетично, не вартий того, щоби називатися коханням.