— Я знаю про розпорядження Садо-доно, — після паузи сказав Ітакура. — Я розумію, що, дозволивши мені з’явитися до палацу, ти накличеш на себе гнів моєї рідні. Та послухай: я — божевільний, од якого всі відвернулись — і рідні, і васали. — Голос Ітакури тремтів од хвилювання, в очах його стояли сльози. — Я перетворився на жалюгідне посміховисько. Тепер і дім мій перейде в чужі руки. Світло небесної справедливості не торкнеться мене своїм промінням. У цьому житті в мене лишилось одне-єдине бажання — востаннє постати перед сьоґуном, і ти не можеш мені в цьому відмовити. Адже ти не відчуваєш ненависті до мене. Ти жалієш мене. Для мене ти однаково що батько. Або старший брат. Та ні, ти мені ближчий за батька чи брата. У цілому світі ні на кого мені обпертись, окрім тебе. Саме тому я звертаюся до тебе з таким проханням, хоча і знаю, що виконати його нелегко. Обіцяю, що в майбутньому це ніколи не повториться. Допоможи мені лише цього разу, Удзаемоне, ввійди в моє становище. Виконай моє прохання. Благаю тебе.
Із цими словами Ітакура обперся руками об підлогу і, роняючи сльози, упав перед Удзаемоном ниць.
Цей жест відчаю розчулив серце старого.
— Прошу вас, підніміться. Будь ласка. Я недостойний такої честі.
Він схопив руки Ітакури і силою відірвав їх од підлоги. Старий заплакав. І поки він плакав, на душу його зійшов дивний спокій. Він як наяву згадав розмову з правителем Садо та дану йому обіцянку.
— Добре, — сказав Удзаемон. — Мені байдуже, що подумає правитель Садо. В гіршому разі я розпорю собі живіт — та й годі. Я візьму всю відповідальність на себе, так що можете їхати до палацу.
При цих словах обличчя Ітакури просяяло й цілковито змінилося. У переміні, що сталася з ним, було щось умисне, мов у грі актора, та разом з тим здійснилася вона з тією природністю, якої не буває на сцені.
Ітакура несподівано перемінив тон і смішливим голосом промовив:
— Значить, ти мене відпускаєш? Спасибі тобі.
От уже дійсно спасибі!
Він весело подивився навколо себе й вигукнув:
— Ну що, всі чули? Удзаемон відпустив мене до палацу!
У кімнаті, крім нього й Удзаемона, не було ні душі. «Ну що, всі чули?..» Старий розгублено присунувся до свого володаря і з острахом заглянув йому в вічі.
О дев’ятій ранку п’ятнадцятого числа восьмого місяця четвертого року Енкьо Ітакура вбив у палаці Хосокаву Муненорі, власника замку Кумамото в провінції Хіґо, правителя землі Еттю, з яким його не пов’язувала ні дружба, ні ворожнеча. Подробиці того, що сталося, були такі.
Хосокава походив із знаменитого князівського роду, що прославився численними ратними подвигами. Навіть дружина Хосокави, яка доводилася дочкою самому сьоґуну, була обізнана з премудростями військової справи, про самого ж Муненорі й говорити не випадає — він був воїном, яких мало. «Славетний нащадок Сансая вбитий у розквіті віку. Ось воно доля яка», — складено про нього. Те, що його спіткала така кончина, мабуть, і справді воля лихої долі.
Нещастю передувало декілька подій, які вже заднім числом було витлумачено в домі Хосокави як погані прикмети.
По-перше, в середині третього місяця того самого року, про який ідеться, пожежа знищила садибу Хосокави в Ісараґо, що в районі Сінаґава. Це було тим паче дивним, що на території садиби була розташована статуя бодхисатви Мьокен, перед якою стояв камінь під назвою «той, що вивергає вологу». За найменшої небезпеки пожежі з цього каменя починала бити вода, тому садиба ніяк не мусила загорітися.
По-друге, на початку п’ятого місяця з храму Айдзенін в Ґьорані було отримано в дар талісман, який заведено вивішувати на воротах. Так от, на цьому талісмані, що містив побажання «успіхів у військових походах і відсутності лих та нещасть», було пропущено слово «нещасть». Родина Хосокави звернулася до священика, щоб талісман переписали.
Нарешті, по-третє, на початку восьмого місяця щоночі у вітальні дому Хосокави став спалахувати таємничий вогонь, який потім перелітав на лужок.
Та цим справа не обмежилася. Чотирнадцятого числа восьмого місяця до чиновника таємного нагляду з’явився васал Хосокави на ім’я Сайкі Моемон, обізнаний із небесними знаменнями, і попередив: «Завтра, п’ятнадцятого числа, з моїм володарем може статися нещастя. Нинішньої ночі, спостерігаючи розташування небесних світил, я помітив, що зірка «Полководець» так і дивись упаде. Тому князю слід виявити обережність і не виходити з дому». Чиновник не вельми вірив пророкуванням звіздарів, одначе, позаяк сам Хосокава завжди прислухався до передбачень цього чоловіка, він негайно довів слова Моемона до оточення князя, щоб його вчасно було попереджено. В результаті Хосокава скасував намічені на п’ятнадцяте число відвідини театру, а також якийсь візит, але до палацу все-таки вирішив з’явитися, тому що ставив обов’язок понад усе.