Хотілося б навести, як годиться, його справжнє ім’я, та в стародавніх хроніках воно, на жаль, не згадується. Мабуть, це був занадто пересічний чоловік, аби варто було про нього згадувати. Взагалі слід сказати, що автори стародавніх хронік не дуже цікавилися пересічними людьми та звичайними подіями. Щодо цього вони разюче відрізнялися від японських письменників-натуралістів. Романісти Хейанської епохи, хоч як це дивно, не такі ледарі… Словом, служив серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівари такий собі ґої, і саме він і є героєм нашої оповіді.
Це був чоловік надзвичайно непоказної зовнішності. Почати з того, що він був маленький на зріст. Ніс червоний, зовнішні кути очей опущені. Вуса, ясна річ, ріденькі. Щоки запалі, тому підборіддя здається зовсім крихітним. Губи… Та якщо вдаватися в подробиці, цьому краю не буде. Стисло кажучи, зовнішній вигляд у нашого ґої був на рідкість затрапезний.
Ніхто не знав, коли і яким чином цей чоловік потрапив на службу до Мотоцуне. Цілком певним було тільки те, що він з вельми давнього часу щоденно й невтомно виконує одні й ті ж обов’язки, завжди в одному й тому ж вицвілому суйкані і в одній і тій же зім’ятій шапці ебосі. І ось результат: хоч хто б із ним зустрічався, нікому й на думку не спадало, що цей чоловік був колись молодим. (В описуваний час ґої перевалило за сорок.) Усім здавалося, буцім протяги на перехрестях Судзаку надули йому цей червоний застуджений ніс і символічні вуса із самого дня його появи на світ. У це несвідомо вірили поголовно всі, й, починаючи від самого пана Мотоцуне і до останнього пастушка, ніхто в цьому не сумнівався.
Про те, як оточення поводилося з людиною такої зовнішності, не варто б, напевно, й писати. У самурайських казармах на ґої звертали не більше уваги, ніж на муху. Навіть його підлеглі — а їх, зі знаннями та без знань, було близько двох десятків — ставилися до нього з дивною холодністю й байдужістю. Не було випадку, щоб вони перервали свою балаканину, коли він їм що-небудь наказував. Напевно, постать ґої так само мало застувала їм зір, як повітря. І якщо вже так поводилися підлеглі, то старші за посадою, всякі там домоправителі та начальники в казармах, згідно з усіма законами природи взагалі рішуче відмовлялися його помічати. Приховуючи під маскою крижаної байдужості свою дитячу та безглузду до нього ворожість, вони в разі потреби сказати йому що-небудь обходилися виключно жестами. Але люди володіють даром мови не випадково. Природно, час від часу виникали обставини, коли порозумітися жестами не вдавалося. Необхідність удаватися до слів відносилася цілковито на рахунок його розумової недостатності. У таких випадках вони незмінно оглядали його зверху донизу, від верху зім’ятої його шапки ебосі до продраних солом’яних дзорі, потім оглядали знизу доверху, а тоді, презирливо пирхнувши, поверталися спиною. Втім, ґої ніколи не сердився. Він був настільки позбавлений самолюбства і був такий боязкий, що просто не відчував несправедливості як несправедливості.
Самураї ж, рівні йому за становищем, усіляко знущалися з нього. Старі, потішаючись над його невиграшною зовнішністю, слинили застарілі дотепи, молоді також не відставали, вправляючи свої здібності в так званих експромтах усе на ту ж адресу. Просто при ґої вони невтомно обговорювали його ніс та його вуса, його шапку та його суйкан. Частенько предметом обговорення була його співмешканка, товстогуба дама, з якою він розлучився декілька років тому, а також п’яниця-бонза, що за чутками був з нею у стосунках. Часом вони дозволяли собі вельми жорстокі жарти. Перераховувати їх усі просто не видається можливим, але якщо ми згадаємо тут, як вони випивали з його фляги саке і потім мочилися туди, читач легко уявить собі решту.
Одначе ґої залишався зовсім нечутливим до цих витівок. В усякому разі, здавався нечутливим. Хоч що б йому говорили, у нього не змінювався навіть вираз обличчя. Він лише мовчки погладжував свої знамениті вуса та продовжував займатися своєю справою. Лише коли знущання переходили всі межі, приміром, коли до вузла волосся на маківці йому причіпляли клапті паперу або прив’язували до піхов його меча солом’яні дзорі, тоді він дивно морщив обличчя — чи то від плачу, чи то від сміху — і говорив:
— Що вже ви, справді, не можна ж так…
Ті, хто бачив його обличчя або чув його голос, відчували раптом укол жалості. (Це була жалість не до одного тільки червононосого ґої, вона стосувалася когось, кого вони зовсім не знали, — багатьох людей, які ховалися за його обличчям і голосом та дорікали їм за безсердечність.) Це відчуття, хоч яким би невиразним воно було, проникало на мить їм у самісінькі серця. Щоправда, мало було таких, у кого воно збереглося хоч скільки-небудь довго. І серед цих небагатьох був один рядовий самурай, зовсім молодий чоловік, який приїхав із провінції Тамба. У нього на верхній губі ще тільки-тільки почали пробиватися м’які вусики. Звичайно, спершу він також разом з усіма без усякої причини зневажав червононосого ґої. Та якось одного разу він почув голос, який промовляв: «Що вже ви, справді, не можна ж так…» І відтоді ці слова не виходили в нього з голови. Ґої в його очах став зовсім іншою особистістю. У пропитій, сірій, тупій фізіономії він побачив також Людину, яка страждає під гнітом суспільства. І щоразу, коли він думав про те, йому уявлялося, буцім усе на світі раптом виставило напоказ свою споконвічну підлість. І в той же час уявлялося йому, буцім обморожений червоний ніс і ріденькі вуса являють душі його деяку втіху…