Але так стояла справа з одним-єдиним чоловіком. За цим винятком ґої оточувала загальна зневага, і він жив, правду кажучи, собачим життям. Почати з того, що він не мав ніякого пристойного одягу. В нього був один-єдиний сіро-блакитний суйкан і одна-єдина пара штанів сасинукі того ж кольору, одначе вилиняло все це настільки, що визначити первісний колір було вже неможливо. Суйкан іще тримався, в нього лише злегка обвисли плечі та дивного забарвлення набули шнури й вишивка, тільки й усього, та от щодо штанів, то на колінах вони були в нечувано жалюгідному стані. Ґої не носили спідніх хакама, крізь діри проглядали худі ноги, і вигляд його викликав огиду не тільки у злих мешканців казарми: немовби дивишся на охлялого бика, що тягне воза з охлялим дворянином. Меча він мав також украй подержаного: руків’я ледве трималося, лак на піхвах увесь облупився. І недарма, коли він плівся по вулиці зі своїм червоним носом, на своїх кривих ногах, волочачи солом’яні дзорі, горблячись іще дужче, ніж завжди, під холодним зимовим небом і кидаючи на всі боки прохальні погляди, всі зачіпали й дражнили його. Навіть вуличні рознощики, бувало й таке.
Одного разу, проходячи по вулиці Сандзьо в бік парку Сінсен, ґої помітив біля узбіччя натовп хлопчаків. Дзиґу запускають, чи що, подумав він і підійшов подивитись. Виявилося, що хлопчаки піймали бродяче собача, накинули йому зашморг на шию і мучать його. Боязкому ґої не було чужим співчуття, але доти він ніколи не намагався втілити його в дію. Цього разу, одначе, він набрався сміливості, тому що перед ним були всього лише діти. Не без зусилля зобразивши на своєму обличчі посмішку, він поплескав старшого з хлопчаків по плечу і сказав:
— Відпустили б ви його, собаці також боляче…
Хлопчак, обернувшись, підвів очі та зневажливо уп’явся в нього поглядом. Він дивився на ґої зовсім так само, як управитель у казармах, коли ґої не міг утямити його вказівок. Він відступив на крок і, зарозуміло відкопиливши губу, сказав:
— Обійдемося без твоїх порад. Забирайся геть, червононосий.
Ґої відчув, нібито ці слова вдарили його по обличчю. Та зовсім не тому, що його було ображено й він розсердився. Ні, просто він соромився того, що втрутився не в своє діло і тим себе принизив. Аби приховати ніяковість, він вимучено посміхнувся і, не сказавши ні слова, пішов далі в напрямі до парку Сінсен. Хлопчаки, ставши плечем до плеча, корчили йому вслід гримаси й висолоплювали язики. Він цього, звичайно, не бачив. А хоч би й бачив, що це могло значити для позбавленого самолюбства ґої!
Та було б помилкою стверджувати, буцім у героя нашої оповіді, у цього чоловіка, народженого для загальної зневаги, не було ніяких бажань. Ось уже декілька років він почував надзвичайну прихильність до бататової каші. Що таке бататова каша? Солодкий гірський батат кладуть у горщик, заливають виноградним сиропом і варять, поки аж він розвариться в кашу. Свого часу це вважалося чудовою стравою, подавали її навіть до найяснішого столу. Отже, до рота людини такого звання, як ґої, вона могла потрапити хіба що раз на рік, на якому-небудь щорічному прийомі. І навіть у цих випадках потрапляло вельми небагато, тільки змастити глотку. І попоїсти донесхочу бататової каші було давньою і заповітною мрією нашого ґої. Звичайно, мрією цією він ні з ким не ділився. Та що там казати, він і сам, напевно, не зовсім чітко усвідомлював, що все його життя пронизане цим бажанням. І все-таки можна сміливо стверджувати, що жив він саме для цього. Люди іноді присвячують своє життя таким бажанням, про які не знають, можна їх задовольнити чи ні. Той же, хто сміється з такого дивацтва, — просто нічого не тямить у людській природі.