— Послухайте, хто такий цей Байко?
— Байко? Байко — актор театру Тейкоку в Маруноуті. Тепер він грає роль Місто в десятому акті п’єси «Тайкокі», — чемно відповів студент у дешевеньких хакама.
Тому і про різноманітні манери гри, які Стріндберґ критикував своїм простим і сильним стилем, у професора власної думки зовсім не було. Це могло цікавити його лише остільки, оскільки асоціювалося з тим, що він бачив у театрі на Заході під час свого закордонного відрядження. Власне кажучи, він читав Стріндберґа майже так само, як читає п’єси Бернарда Шоу вчитель англійської мови в середній школі, вишукуючи англійські ідіоми. Одначе, так чи інакше, інтерес є інтерес.
Зі стелі веранди звисає ще не запалений ліхтар-ґіфу. А в плетеному кріслі професор Хасеґава Кіндзо читає «Нотатки про драматургію» Стріндберґа. Гадаю, судячи з цих двох обставин, читач легко уявить собі, що дія відбувається після обіду довгого літнього дня. Та це зовсім не означає, що професор страждав од нудьги. Зробити з моїх слів такий висновок — значить навмисне старатися витлумачити почуття, з яким я пишу… Але тут професору довелося перервати читання Стріндберґа на півслові — чистій насолоді професора завадила покоївка, що доповіла раптом про прихід відвідувачів. Хоч який довгий день, люди, видно, тоді заспокояться, коли стомлять професора справами…
Відклавши книгу, професор глянув на візитну картку, подану покоївкою. На картоні кольору слонової кістки було дрібно написано: «Нісіяма Токуко». Далебі, він начебто раніше з цією жінкою не зустрічався. У професора було широке коло знайомств, і, підводячись із крісла, він про всяк випадок перебрав подумки всі імена, що згадались. Одначе жодне підходяще не спало йому на думку. Тоді професор засунув візитну картку в книгу замість закладки, поклав книгу на крісло і, занепокоєно обсмикуючи на собі легке кімоно з шовкового полотна, знову побіжно глянув на ліхтар-ґіфу, що висів просто перед ним. Мабуть, усякому траплялося бувати в такій ситуації, і в таких випадках очікування є більш неприємним для господаря, що змушує чекати, ніж для гостя, що його змушують чекати. А втім, позаяк ідеться про професора, який дуже дбав про збереження власної гідності, не треба особливо робити застереження, що так було завжди, навіть якщо справа стосувалась і не такої незнайомої гості.
Виждавши належний час, професор відчинив двері до приймальні. Ввійшовши, він випустив дверну ручку, і майже тієї миті жінка років сорока підвелася зі стільця йому назустріч. Гостя була одягнена в легке кімоно лілувато-сталевого кольору, настільки вишукане, що професор навіть не міг його оцінити; і там, де хаорі з чорного шовкового газу, що злегка прикривало груди, розходилося, виднілася нефритова застібка на поясі у формі водяного горіха. Що волосся в гості укладене в зачіску марумаґе — це навіть професор, який зазвичай не звертав уваги на такі дрібниці, відразу помітив. Жінка була кругловида, з характерною для японців бурштиновою шкірою, як видно — інтелігентна дама, мати сімейства. На перший погляд професору здалося, що її лице він уже десь бачив.
— Хасеґава, — люб’язно вклонився професор, він подумав: якщо вони з гостею вже зустрічалися, то у відповідь на його слова вона про це скаже.
— Я мати Нісіями Кон’ітіро, — ясним голосом відрекомендувалася дама й чемно відповіла на поклон.
Нісіяму Кон’ітіро професор пам’ятав. Це був один зі студентів, які писали статті про Ібсена та Стріндберґа. Він, здається, вивчав німецьке право, та з часу вступу до університету зайнявся питаннями ідеології й почав бувати у професора. Навесні він захворів на запалення очеревини й ліг до університетської лікарні; професор двічі провідував його. І не випадково професорові здалося, що обличчя цієї дами він десь бачив. Життєрадісний юнак із густими бровами і ця дама були дивовижно схожі одне на одного, наче дві дині.
— А, Нісіяма-кун… он як! — Кивнувши, професор вказав на стілець за маленьким столиком: — Прошу.
Попросивши вибачення за несподіваний візит і чемно подякувавши, дама сіла на вказаний їй стілець. При цьому вона вийняла з рукава щось біле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував їй корейське віяло, що лежало на столі, та сів навпроти.
— У вас чудова квартира.
Дама з перебільшеною увагою обвела поглядом кімнату.
— О ні, хіба що простора.
Професор, звиклий до таких похвал, підсунув гості холодний чай, щойно принесений покоївкою, і зараз же перевів розмову на сина гості.
— Як Нісіяма-кун? Особливих змін у його стані немає?