— Нудно! — Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.
У салоні, крім нас двох, нікого не було.
Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:
— Ох, нудно! — Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:
— Може, вип’єте чарочку?
— Дякую… — Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. — Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.
Я погодився з ним.
— Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.
— Як? Зоїлії?
— Авжеж, Республіки Зоїлії.
— Хіба є така країна — Зоїлія?
— Признаюся — здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим маршрутом.
Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» — такої назви я ніколи раніше не чув.
— Он як?..
— Та звичайно! Зоїлія — спрадавна знаменита країна. Як ви знаєте, Гомера обкладав одчайдушною лайкою один учений саме з цієї країни. Досі в столиці Зоїлії стоїть чудова меморіальна дошка на його честь.
Я вражений був ерудицією, якої ніяк не очікував, судячи з його вигляду.
— Значить, це дуже давня держава?
— Авжеж, дуже давня! Якщо вірити міфам, у цій країні спершу жили самі жаби, але Афіна Паллада перетворила їх на людей. Тому дехто стверджує, що голоси жителів Зоїлії схожі на жаб’яче квакання. А втім, це не зовсім достовірно. Здається, в літописах найбільш рання згадка про Зоїлію пов’язана з героєм, який заперечував Гомера.
— Значить, тепер це доволі культурна країна?
— Певна річ. Приміром, університет у столиці Зоїлії, де зібрано весь цвіт учених, не поступається кращим університетам світу. Дійсно, така штука, як вимірювач цінності, нещодавно винайдений тамтешніми професорами, вважається новітнім чудом світу. А втім, я це говорю зі слів «Вісника Зоїлії».
— Що це таке — «вимірювач цінності»?
— Буквально: апарат для вимірювання цінності. Щоправда, він, здається, застосовується головним чином для вимірювання цінності романів або картин.
— Якої цінності?
— Головним чином — художньої. Щоправда, він може вимірювати й інші цінності. В Зоїлії, на честь знаменитого предка, апарат назвали mensura Zoili.
— Ви його бачили?
— Ні. Тільки на ілюстрації у «Віснику Зоїлії»… За зовнішнім виглядом він не відрізняється від звичайних медичних терезів. На платформу, куди зазвичай стає людина, кладуть книги або полотна. Рами та палітурки трохи заважають вимірюванням, але потім на них роблять поправку, так що все гаразд.
— Зручна річ!
— Дуже зручна. Так би мовити, знаряддя культури! — Чоловік з квадратним підборіддям вийняв із кишені цигарку й засунув її до рота. — Відтоді як винайшли цю штуку, всім цим письменникам і художникам, які, торгуючи собачим м’ясом, видають його за баранину, всім їм — гаплик. Адже розмір цінності наочно позначається цифрами. Вельми розумно вчинив народ Зоїлії, негайно встановивши цей апарат на митницях.
— Це чому ж?
— Тому що всі рукописи та картини, які ввозять із-за кордону, перевіряються на цьому апараті, й речі, позбавлені цінності, ввозити не дозволяють. Кажуть, нещодавно в один і той же час перевіряли речі, привезені з Японії, Англії, Австрії, Франції, Росії, Італії, Іспанії, Америки, Швеції, Норвегії та інших країн, і, по правді сказати, результат для японських речей, здається, вийшов поганенький. Адже ж на наш небезсторонній погляд, у Японії є письменники й художники буцімто пристойні…
Під час цієї розмови двері відчинились і до салону ввійшов негр-бой із пачкою газет під пахвою. Це був проворний хлопчина в легкому темно-синьому костюмі. Бой мовчки поклав газети на стіл і зник за дверима.
Струсивши попіл із сигари, чоловік з квадратним підборіддям розгорнув газету. Це був так званий «Вісник Зоїлії», поцяткований рядками дивних клиноподібних знаків. Я знову здивувався ерудиції цього чоловіка, що читав такий дивний шрифт.
— Як і раніше, тільки й пишуть про mensura Zoili, — cказав він, пробігаючи очима газету, — а, опубліковано цінність оповідань, які вийшли в Японії за минулий місяць! І навіть додано звіти інженерів-вимірювачів.
— Прізвище Куме зустрічається? — запитав я, стурбований за товариша.
— Куме? Мабуть, оповідання «Срібна монета»? Є.
— Ну і як? Яка його цінність?
— Нікуди не годиться! По-перше, імпульсом до його написання стало відкриття, що людське життя є безглуздим. А крім того, всю річ знецінює такий собі менторський тон всевідаючого знавця.