Выбрать главу

— Нудно! — Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.

У салоні, крім нас двох, нікого не було.

Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:

— Ох, нудно! — Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:

— Може, вип’єте чарочку?

— Дякую… — Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. — Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.

Я погодився з ним.

— Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.

— Як? Зоїлії?

— Авжеж, Республіки Зоїлії.

— Хіба є така країна — Зоїлія?

— Признаюся — здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим марш­рутом.

Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» — такої назви я ніколи раніше не чув.

— Он як?..

— Та звичайно! Зоїлія — спрадавна знаменита країна. Як ви знаєте, Гомера обкладав одчайдушною лайкою один учений саме з цієї країни. Досі в столиці Зоїлії стоїть чудова меморіальна дошка на його честь.

Я вражений був ерудицією, якої ніяк не очікував, судячи з його вигляду.

— Значить, це дуже давня держава?

— Авжеж, дуже давня! Якщо вірити міфам, у цій країні спершу жили самі жаби, але Афіна Паллада перетворила їх на людей. Тому дехто стверджує, що голоси жителів Зоїлії схожі на жаб’яче квакання. А втім, це не зовсім достовірно. Здається, в літописах найбільш рання згадка про Зоїлію по­в’язана з героєм, який заперечував Гомера.

— Значить, тепер це доволі культурна країна?

— Певна річ. Приміром, університет у столиці Зоїлії, де зібрано весь цвіт учених, не поступається кращим університетам світу. Дійсно, така штука, як вимірювач цінності, нещодавно винайдений тамтешніми професорами, вважається новітнім чудом світу. А втім, я це говорю зі слів «Вісника Зоїлії».

— Що це таке — «вимірювач цінності»?

— Буквально: апарат для вимірювання цінності. Щоправда, він, здається, застосовується головним чином для вимірювання цінності романів або картин.

— Якої цінності?

— Головним чином — художньої. Щоправда, він може вимірювати й інші цінності. В Зоїлії, на честь знаменитого предка, апарат назвали mensura Zoili.

— Ви його бачили?

— Ні. Тільки на ілюстрації у «Віснику Зоїлії»… За зовнішнім виглядом він не відрізняється від звичайних медичних терезів. На платформу, куди зазвичай стає людина, кладуть книги або полотна. Рами та палітурки трохи заважають ви­мірюванням, але потім на них роблять поправку, так що все гаразд.

— Зручна річ!

— Дуже зручна. Так би мовити, знаряддя культури! — Чоловік з квадратним підборіддям вийняв із кишені цигарку й засунув її до рота. — Відтоді як винайшли цю штуку, всім цим письменникам і художникам, які, торгуючи собачим м’ясом, видають його за баранину, всім їм — гаплик. Адже розмір цінності наочно позначається цифрами. Вельми розумно вчинив народ Зоїлії, негайно встановивши цей апарат на митницях.

— Це чому ж?

— Тому що всі рукописи та картини, які ввозять із-за кордону, перевіряються на цьому апараті, й речі, позбавлені цінності, ввозити не дозволяють. Кажуть, нещодавно в один і той же час перевіряли речі, привезені з Японії, Англії, Авст­рії, Франції, Росії, Італії, Іспанії, Америки, Швеції, Норвегії та інших країн, і, по правді сказати, результат для японських речей, здається, вийшов поганенький. Адже ж на наш небезсторонній погляд, у Японії є письменники й художники буцімто пристойні…

Під час цієї розмови двері відчинились і до салону вві­йшов негр-бой із пачкою газет під пахвою. Це був проворний хлопчина в легкому темно-синьому костюмі. Бой мовчки по­клав газети на стіл і зник за дверима.

Струсивши попіл із сигари, чоловік з квадратним підборіддям розгорнув газету. Це був так званий «Вісник Зоїлії», поцяткований рядками дивних клиноподібних знаків. Я знову здивувався ерудиції цього чоловіка, що читав такий дивний шрифт.

— Як і раніше, тільки й пишуть про mensura Zoili, — cказав він, пробігаючи очима газету, — а, опубліковано цінність оповідань, які вийшли в Японії за минулий місяць! І навіть додано звіти інженерів-вимірювачів.

— Прізвище Куме зустрічається? — запитав я, стурбований за товариша.

— Куме? Мабуть, оповідання «Срібна монета»? Є.

— Ну і як? Яка його цінність?

— Нікуди не годиться! По-перше, імпульсом до його написання стало відкриття, що людське життя є безглуздим. А крім того, всю річ знецінює такий собі менторський тон всевідаючого знавця.