Мені стало неприємно.
— Вибачте, вельми співчуваю, — чоловік з квадратним підборіддям насмішкувато посміхнувся, — але вашу «Люльку» теж згадано.
— Що ж пишуть?
— Майже те ж саме. Що в ній немає нічого, крім загальників.
— Гм!..
— Іще ось що: «Цей молодий письменник занадто плідний…»
— Ой-ой!
Я відчув себе більш ніж неприємно, мабуть, навіть безглуздо.
— Та не тільки ви — будь-якому письменнику чи художнику, якщо він потрапить на вимірювач, доведеться сутужно: ніякі обдурювання тут не діють. Хоч скільки б він сам свій твір вихваляв, вимірювач відзначає дійсну цінність, і все йде прахом. Звісно, дружні похвали приятелів також не можуть змінити покази лічильника. Що ж, доведеться вам засісти за роботу й почати писати речі, що являють справжню цінність.
— Але яким же чином встановлюють, що оцінки вимірювача правильні?
— Для цього досить покласти на терези який-небудь шедевр. Покладуть «Життя» Мопассана — стрілка зразу ж показує найвищу цінність.
— І тільки?
— І тільки.
Я замовк: мені здалося, що в мого співбесідника голова не особливо пристосована до теоретичного мислення. Але в мене виникло нове запитання.
— Значить, речі, створені художниками Зоїлії, також перевіряють на вимірювачі?
— Це заборонено законом Зоїлії.
— Чому?
— Довелося заборонити, тому що народ Зоїлії на це не погоджується: Зоїлія спрадавна — республіка. «Vox populi — vox dei»[29] — цього у них дотримуються буквально. — Чоловік з квадратним підборіддям якось дивно посміхнувся. — Носяться чутки, що, коли їхні твори потрапили на вимірювач, стрілка показувала мінімальну цінність. Оскільки так, вони опинилися перед дилемою: або заперечувати правильність вимірювача, або заперечувати цінність своїх творів, а ні те, ні інше їм не світило. Та це лише чутки.
В цю хвилину пароплав дуже хитнуло, і чоловік з квадратним підборіддям як оком змигнути скотився зі стільця. На нього впав стіл. Перекинулася пляшка з горілкою та чарки. Злетіли газети. Зник горизонт за вікном. Тріск розбитих тарілок, гуркіт перекинутих стільців, шум хвилі, що обрушилася на пароплав. Катастрофа! Це катастрофа? Чи виверження вулкана…
Прийшовши до тями, я побачив, що сиджу на кріслі-гойдалці; виявляється, читаючи п’єсу St. John Ervine «The Critics»[30], я здрімнув. І уявив себе на пароплаві, либонь, тому, що гойдалка злегка похитувалась.
А чоловік з квадратним підборіддям… іноді мені здається, що це був Куме, іноді здається, що не він. Так досі й не знаю.
Січень 1917 р.
Щастя
Перед входом висіла ріденька тростинна запона, і крізь неї все, що відбувалося на вулиці, було добре видно з майстерні. Вулиця, що вела до храму Кійомідзу, ні на хвилину не залишалася порожньою. Пройшов бонза з гонгом. Пройшла жінка в розкішному святковому вбранні. Потім — рідкісне видовище — проїхав візок із плетеним очеретяним верхом, запряжений рудим биком. Усе це з’являлося в широких щілинах тростинної запони то праворуч, то ліворуч і, з’явившись, одразу ж зникало. Не змінювався лише колір самої землі на вузькій вулиці, яку сонце в цей надвечірній час пригрівало весняним теплом.
Молодий підмайстер, який байдуже дивився з майстерні на перехожих, раптом, ніби згадавши щось, звернувся до господаря-гончаря:
— А на поклоніння до Каннон-сама як завжди народ так і суне.
— Еге! — відповів гончар дещо невдоволено, можливо, через те, що весь був захоплений роботою. А втім, у лиці, та й в усій зовнішності цього кумедного дідуся з крихітними оченятами та задертим носом злості не було нітрохи. Одягнений він був у полотняне кімоно. А на голові красувалася висока пожмакана шапка моміебосі, що робило його схожим на фігуру з картин уславленого на той час єпископа Тобу.
— Сходити, чи що, й мені поклонитися? А то ніяк між люди не вийду, просто біда.
— Жартуєш…
— Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.
Висловивши це із властивою його віку легковажністю, молодий підмайстер облизнув нижню губу й уважно обвів поглядом майстерню. У критій соломою ветхій хатині на краю бамбукового гаю було так тісно, що, здавалося, досить тільки повернутись, і стукнешся носом об стіну. Але зате, в той час як по той бік запони шуміла вулиця, тут стояла глибока тиша; мовби під легким весняним вітром, який обвівав червонуваті глиняні тіла горщиків і глечиків, усе тут залишалося незмінним давним-давно, вже сотні літ. І здавалося, навіть ластівки, й ті з року в рік в’ють свої гнізда під стріхою цієї хатини…