Выбрать главу

Мені стало неприємно.

— Вибачте, вельми співчуваю, — чоловік з квадратним підборіддям насмішкувато посміхнувся, — але вашу «Люльку» теж згадано.

— Що ж пишуть?

— Майже те ж саме. Що в ній немає нічого, крім загальників.

— Гм!..

— Іще ось що: «Цей молодий письменник занадто плідний…»

— Ой-ой!

Я відчув себе більш ніж неприємно, мабуть, навіть безглуздо.

— Та не тільки ви — будь-якому письменнику чи художнику, якщо він потрапить на вимірювач, доведеться сутужно: ніякі обдурювання тут не діють. Хоч скільки б він сам свій твір вихваляв, вимірювач відзначає дійсну цінність, і все йде прахом. Звісно, дружні похвали приятелів також не можуть змінити покази лічильника. Що ж, доведеться вам засісти за роботу й почати писати речі, що являють справжню цінність.

— Але яким же чином встановлюють, що оцінки вимірювача правильні?

— Для цього досить покласти на терези який-небудь шедевр. Покладуть «Життя» Мопассана — стрілка зразу ж показує найвищу цінність.

— І тільки?

— І тільки.

Я замовк: мені здалося, що в мого співбесідника голова не особливо пристосована до теоретичного мислення. Але в мене виникло нове запитання.

— Значить, речі, створені художниками Зоїлії, також перевіряють на вимірювачі?

— Це заборонено законом Зоїлії.

— Чому?

— Довелося заборонити, тому що народ Зоїлії на це не погоджується: Зоїлія спрадавна — республіка. «Vox populi — vox dei»[29] — цього у них дотримуються буквально. — Чоловік з квадратним підборіддям якось дивно посміхнувся. — Носяться чутки, що, коли їхні твори потрапили на вимірювач, стрілка показувала мінімальну цінність. Оскільки так, вони опинилися перед дилемою: або заперечувати правильність вимірювача, або заперечувати цінність своїх творів, а ні те, ні інше їм не світило. Та це лише чутки.

В цю хвилину пароплав дуже хитнуло, і чоловік з квадратним підборіддям як оком змигнути скотився зі стільця. На нього впав стіл. Перекинулася пляшка з горілкою та чарки. Злетіли газети. Зник горизонт за вікном. Тріск розбитих тарілок, гуркіт перекинутих стільців, шум хвилі, що обрушилася на пароплав. Катастрофа! Це катастрофа? Чи виверження вулкана…

Прийшовши до тями, я побачив, що сиджу на кріслі-гойдалці; виявляється, читаючи п’єсу St. John Ervine «The Critics»[30], я здрімнув. І уявив себе на пароплаві, либонь, тому, що гойдалка злегка похитувалась.

А чоловік з квадратним підборіддям… іноді мені здається, що це був Куме, іноді здається, що не він. Так досі й не знаю.

Січень 1917 р.

Щастя

Перед входом висіла ріденька тростинна запона, і крізь неї все, що відбувалося на вулиці, було добре видно з май­стерні. Вулиця, що вела до храму Кійомідзу, ні на хвилину не залишалася порожньою. Пройшов бонза з гонгом. Пройшла жінка в розкішному святковому вбранні. Потім — рідкісне видовище — проїхав візок із плетеним очеретяним верхом, запряжений рудим биком. Усе це з’являлося в широких щілинах тростинної запони то праворуч, то ліворуч і, з’явившись, одразу ж зникало. Не змінювався лише колір самої землі на вузькій вулиці, яку сонце в цей надвечірній час пригрівало весняним теплом.

Молодий підмайстер, який байдуже дивився з майстерні на перехожих, раптом, ніби згадавши щось, звернувся до господаря-гончаря:

— А на поклоніння до Каннон-сама як завжди народ так і суне.

— Еге! — відповів гончар дещо невдоволено, можливо, через те, що весь був захоплений роботою. А втім, у лиці, та й в усій зовнішності цього кумедного дідуся з крихітними оченятами та задертим носом злості не було нітрохи. Одягнений він був у полотняне кімоно. А на голові красувалася висока пожмакана шапка моміебосі, що робило його схожим на фігуру з картин уславленого на той час єпископа Тобу.

— Сходити, чи що, й мені поклонитися? А то ніяк між люди не вийду, просто біда.

— Жартуєш…

— Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на по­клоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.

Висловивши це із властивою його віку легковажністю, молодий підмайстер облизнув нижню губу й уважно обвів поглядом майстерню. У критій соломою ветхій хатині на краю бамбукового гаю було так тісно, що, здавалося, досить тільки повернутись, і стукнешся носом об стіну. Але зате, в той час як по той бік запони шуміла вулиця, тут стояла глибока тиша; мовби під легким весняним вітром, який обвівав червонуваті глиняні тіла горщиків і глечиків, усе тут залишалося незмінним давним-давно, вже сотні літ. І здавалося, навіть ластівки, й ті з року в рік в’ють свої гнізда під стріхою цієї хатини…

вернуться

29

«Глас народу — глас божий» (лат.).

вернуться

30

Сент-Джон Ервін, «Критики» (англ.).