Руал спершу розгубився, але наступної миті відірвав від себе пальці Ящірки й перекинувся на сокола.
Кілька секунд — чи годин — два хижі птахи шугали на страшній висоті, де подих спирало від крижаного вітру.
А над берегом металася маленька чайка — пронизливо кричала й не могла злетіти вище.
Потім гриф упав каменем, торкнувся ногами піску й став паном Лартом Легіаром.
Вслід за ним спустився сокіл — і обернувся знесиленим, захеканим Марраном. Маги — молодий і досвідчений — якийсь час дивилися один на одного.
— Ходімо, — сказав нарешті Легіар. — Можеш звати мене Лартом.
— Марран, — відповів Руал, простягаючи руку.
Ящірка стояла по кісточки в піску, що вже почав холонути, й дивилася їм услід.
…Руал підвів голову — Ящірка й досі докірливо дивилася на нього через потворний темний стовбур.
Він навідліг ударив себе по обличчю — удар вийшов слабкий, але видіння зникло.
Він спробував підвестися, спираючись на стовбур. У вухах, то наближаючись, то затихаючи, лунав тонкий настирливий спів. Тягла до землі важка голова, заважала стати на ноги.
І тут він побачив вогник.
Далеко, так невиразно, що спершу його можна було прийняти за марення… Але вогник не зникав, мерехтів рівно, тепло, привітно. Ільмарранен, похитуючись, рушив до нього. Він ішов, приваблений тією силою, що збирає зграї метеликів навколо запаленої лампи. І вогник пожалів його — на мить завмер, а далі почав наближатися.
Руал пішов швидше, спотикаючись, але вже не падаючи, залишаючи клапті сорочки на гострих сучках. Вогник виявився палаючим багаттям. Руал опинився на широкому перехресті двох доріг.
Злітали до небес знавіснілі іскри. Багаття було складено просто посеред перехрестя, а трохи віддалік вовтузилися в його танцюючому світлі дві присадкуваті постаті.
Ільмарранен зробив крок до них, наміряючись просити притулку. На нього не звернули уваги. Грабарі — а це були саме вони — кинули похмурі погляди на перехожого, але не припинили своєї тяжкої, брудної праці. Один довбав землю заступом, інший відвертав її важкою лопатою. Працювали в повному мовчанні.
Руал, не дочекавшись запрошення, сам підійшов до багаття й опустився перед ним на теплу, посипану попелом землю.
Тріскотіли поліна. Один із грабарів раз у раз відходив від чорної ями, що дедалі глибшала, аби підкинути дров у вогонь. Багаття після цього пригасало, щоб через мить розгорітися ще лютіше.
Руал дивився на полум’я. А з вогню дивилася на Руала жінка на ймення Ящірка.
Марення перервав дивний звук, що пролунав зовсім поруч. Чи то стогін, чи хрипіння.
Ільмарранен із натугою звівся й обійшов багаття.
Крім двох робітників і непроханого гостя, на перехресті весь цей час була ще одна людина.
Древній старий, змучений і виснажений, лежав на безформній купі ганчір’я. Він марив: напіврозплющені запалі очі не бачили ні багаття, ні Руала, що наблизився до нього. Губи, які здавалися чорними в світлі полум’я, ворушилися без перестанку.
Ільмарранен присів поруч.
Старий, очевидно, вмирав. У його невиразному бурмотінні іноді можна було розібрати окремі слова; він то благав зупинити когось, то розпачливо шепотів: «Замкніть двері». Руал намагався притримати сиву голову, яка безладно метлялася.
На світанку, коли яма була вже широка й глибока, вмираючий отямився й потягся рукою до баклаги, що загубилася в купі ганчір’я. Ільмарранен допоміг йому напитися.
Старий подякував жестом. Руал кивнув. Небо світлішало, але багаття горіло ще яскраво. У цьому змішаному передранковому світлі старий побачив нарешті його обличчя.
Рот із чорними губами судомно напіврозтулився; й без того страшні риси вмираючого спотворилися раптом нечуваним, сліпим жахом.
— Брамник! — скрикнув він, намагаючись заслонитися тремтячою рукою. — Брамник!
Руал відсахнувся.
Старий подався вперед, майже сів, не відводячи очей від Ільмарранена, потім захрипів, здригнувся всім тілом і витягся. На почорнілому, застиглому обличчі так і залишився вираз смертельного жаху.
Грабарі, як по команді, кинули заступ і лопату й діловито попрямували до старого. Тоді Руал, який досі не міг себе опанувати, повернувся й безтямно кинувся бігти геть.
Голі скелі залишилися позаду, тепер під ногами потріскувала тверда торішня трава. Крім того, подеколи доводилось пробиратися крізь безлисті, але колючі чагарники.
У помешканні Орвіна ми трохи перепочили, зігрілись і підкріпилися. Тепер, щоправда, здавалося вже, що й відпочинок, і їжа мені тільки наснилися.