Ось уже годину перед нами бовваніла нова мета — замок. Там, як передбачалося, на нас чекали вечеря і нічліг. Ми йшли до замку — замок, схоже, підступно відступав.
Коли ми вийшли нарешті на шлях, уже западали сутінки. Йти второваними коліями було легше, я наздогнав Ларта і якомога безневинніше спитав:
— Господарю, невже ми перервали морську подорож через маленьку золоту дрібничку?
Він так довго мовчав, що я вже й перестав сподіватися на відповідь. Але нарешті озвався:
— Морський компас — теж дрібничка… Але якщо стрілка починає скажено крутитися — не треба бути Віщуном, щоб запідозрити недобре…
Майже зовсім смеркло. Клятий замок не бажав наближатися. Мені стало моторошно — не від слів Ларта, а від його тону. Він не гримав, як звичайно, проте говорив дуже серйозно.
Я помовчав, але мовчати було ще гірше, і я знову спитав, цього разу якомога бадьоріше:
— Господарю, а що таке Третя Сила?
Він швидко на мене глянув і відвернувся:
— Швидше за все, казка.
— Тоді чому це вас турбує?
— Тому що це страшна казка.
І тут я по-справжньому налякався. Знову ж таки, не від слів. Від того, що Ларт не накричав на мене, як завше, не висміяв, що також траплялося. Він говорив зі мною, як із рівнею. Виходить, справді щось негаразд.
— Добре… — Ларт спритно підчепив ногою плаский камінець на дорозі. Камінець описав дугу, але падати не поспішав, а завис просто перед нами й раптом яскраво спалахнув, освітлюючи нам шлях вогнем, схожим на полум’я смолоскипа.
— Ти правий, це мене турбує, — спокійнісінько провадив мій хазяїн, — Орвін, як тобі відомо, віщун… Щоправда, віщуни всі трохи не сповна розуму. Їхній духовний наставник, найперший Віщун, якщо тільки він справді існував, написав Заповіт, якщо тільки це він його написав. І з тим Заповітом передав медальйон, так званий Амулет Віщуна… Ну, медальйон, без сумніву, існує, ти його сьогодні бачив. Він золотий і вкриватися іржею, звісно, не може… Тільки якщо не з’явиться вагома, дуже серйозна причина.
Хазяїн замовк, але я вже знав, що це ненадовго. Він говорив би, навіть якби я був глухонімий. Він просто вголос розмірковував.
— Серйозна причина… — провадив Ларт після паузи. — Цей перший Віщун, який чи то був, чи то його вигадали, в своєму Заповіті, якщо це можна назвати його Заповітом, вказав таку причину й назвав її Третьою Силою…
— …Якщо це можна так назвати, — луною відгукнувся я.
Він уважно глянув на мене:
— Ну-ну…
Клятий замок нарешті стомився грати з нами в квача й почав потроху наближатися, але все-таки надто повільно.
— А чому «Третя»? — пошепки спитав я.
— Бачиш… На світі є маги і є немаги. Ти згоден, що маги — це сила?
І світильник його спалахнув раптом сліпучим, нестерпним для очей світлом.
— Згоден… — пробурмотів я, затуляючись долонею.
— Але й немаги — це теж сила, — сказав він і пригасив світильник до звичайної яскравості, — безліч великих справ вершилося мудрими правителями, шляхетними героями і так далі. Ось король на троні, він справедливо править. Ось маг у печері бавиться заклинаннями. Ось ми з тобою ідемо по дорозі. Все звичне, все врівноважене. Але Орвін вслід за своїм першим Віщуном вважає, що є ще Третя Сила, яка до цих двох жодного відношення не має. Вона, ця Третя Міфічна Сила, нібито мріє запанувати в світі, і воцаріння її несе всім, хто живе, незліченні лиха й страждання. Що вона являє собою і звідкіля візьметься — на це Заповіт не дає відповіді. Але сама думка про її існування мені бридка.
— Господарю, — сказав я, вражений, — але кінь може бути або жеребцем, або кобилою, а пацієнт — або живим, або мертвим. Де ви бачите третій варіант?
Він не відповів.
Настала ніч.
Громаддя замку не освітлювалося жодним вогником, та й Лартів світильник горів тепер тьмяно й нерівно. Дорога круто взяла вгору. Попереду, праворуч і ліворуч, заманячіли темні присадкуваті стовпи, очевидно, кам’яні. Ми вповільнили крок.
— Цікаві прикраси, — пробурмотів Ларт.
Стовпи стояли рядами вздовж дороги, й на плескатій верхівці кожного згорнулася кам’яна змія. Яким би тьмяним не було світло, їхні потворні морди, звернені до нас, було надто добре видно — краще навіть, ніж треба.
— Отакої! — сказав я з нервовим смішком. І почув те, що боявся почути, — шипіння. Тієї ж миті змії розплющили очі.
Спочатку ті, що були поруч — ми стояли майже між ними. Потім, наче прокидаючись, — ті, що були перед нами. А далі по черзі — всі інші.