— Татусю, — так вона звичайно кликала свого дядька, — татусю, там чужа людина. Одягнений простим-просто, а обличчя як у пана. Я подала йому вечерю, а він назвав мене «любою дівчинкою».
— Гм… А розплатитися він зможе? — поцікавився корчмар і, зваблений цікавістю, рушив у обідню залу.
Незнайомець упорався з вмістом тарілки й вочевидь повеселішав. Він підвівся назустріч Ліні й раптом схилився в церемонному поклоні, так що бідолашна зніяковіла:
— Люба дівчинко, ви врятували мене від голодної смерті. У вас не буде приводу сумніватися в моїй вдячності, — проголосив він урочисто й витрусив із дірявого гаманця кілька мідних монет.
«Ти ба», — подумав старий Угл.
«Як він говорить!» — подумала Ліна.
«Бідний, як пацюк», — корчмар відважно виступив уперед:
— А дозвольте дізнатися, пане мій, яка така потреба привела вас, людину нову, незнайому, в наші Богом забуті й нічим не примітні краї?
Незнайомець раптом відкрив усмішкою два ряди блискучих зубів:
— Радий, що моя персона зацікавила вас, добрий корчмарю… Я — мандрівник і знаменитий мисливець за метеликами, але іноді буваю не від того, щоб найнятися на роботу… Дрова рубати, воду носити, дітей глядіти, шити, майструвати, грати на музичних інструментах… Не треба? — він запитливим поглядом обвів примовклих гостей.
Хтось здивовано пирхнув.
Корчмар тим часом відступив, потім знову наблизився, не зводячи з гостя напруженого погляду. Той підморгнув Ліні, взяв зі столу пробку від пляшки і встромив у око ніби монокль.
— Бути не може! — вигукнув тут корчмар голосно й радісно.
Він пританцьовував на місці й у захваті ляскав долонями по колінах.
— Пан Руал Ільмарранен власного персоною!
Пробка випала з ока, що широко розплющилося. Посмішка застигла на обличчі незнайомця.
— Чи ж таке бачено! — голосив Регалар. — Отут, у мене, так собі запросто!
У корчмі запала здивована тиша.
— Ви не пам’ятаєте мене, пане Ільмарранен? Три роки тому! На ярмарку в Струмках! Ми ще в кеглі грали… І студент цей… І кондитер… Ото компанія! Пригадуєте? Ліно! — він рвучко повернувся до небоги. — Та познайомся ж ти зі справжнім великим магом!
При слові «маг» усе заворушилося. Люди підводилися з місць, навіть лізли на лави, збуджено гомоніли, намагаючись розгледіти щось нове в таємничому відвідувачі.
— Ви не впізнаєте мене, пане Ільмарранен? — корчмар, здавалося, от-от заплаче. — Ви частували нас цілісіньку ніч… Студент під стіл звалився… А ви творили дива, чи ж пам’ятаєте? Як перелякалися нічні дозорці — хіба ви забули?
І збуджений, розпашілий, він звернувся до захоплених глядачів:
— Вельмишановні панове, це було немислимо, й забути таке неможливо! Брутальні стражники назвали нас бешкетниками, ви уявляєте? Вони навіть хотіли нас затримати, але пан Руал…
Корчмар несподівано скорчився, затрусився в раптовому нападі сміху:
— П-па…ан Руал… Одним махом перетворив їх на пляшки з вином… А сам перекинувся на штопор… Сміху було! Бідолахи перелякалися до смерті… Коли отримали знов свій людський вигляд, кинулися навтьоки, навіть піки покидали… А пан Руал перетворив піки на… на…
Корчмар остаточно зайшовся сміхом. Свідки цієї сцени, очевидно, чули його історію не вперше — пожвавлення наростало.
— Так, друзяко… — промурмотів дивний гість. — Не надто вдало… А справа, власне, в тім…
— О! — корчмар нарешті відсміявся й перейшов на оглушливий шепіт. — Ви подорожуєте інкогніто, розумію! Перепрошую, але ж тут усі наймиліші, гідні люди — всі свої! Це — Ліна, моя небога…
— От що, — похмуро мовив молодик і звівся з-за столу, взявся за торбинку. Зробив крок… І зустрівся поглядом із двома блискучими волошками. Зіниці в Ліни були неприродно широкі — давно, дуже давно на Руала Ільмарранена так не дивилися.
— Ви… Справжній? Найсправжнісінький чарівник? Невже?
Він перевів подих.
— Звісно… — й додав, як і раніше, дивлячись на дівчину: — Звичайно, я вас упізнав, друзяко Регаларе.
…Тисячі людей із різних селищ і міст могли похвалитися особистим знайомством із Руалом Ільмарраненом. Іноді гордовитий до чванливості, він, однак, міг у товаристві корчмарів, кравців, студентів гуляти до нестями — всі його однаково обожнювали.
Одного разу в місті Мурре він на спір перетворив білу мишу на оперну співачку, й та цілий вечір на втіху шановному товариству вищала зі сцени місцевого театру, щоб рівно опівночі прослизнути в нірку.
Того ж дня він сп’яна обдарував годинник на вежі міської ратуші здатністю говорити, чим спричинив безліч незручностей для городян, оскільки в годинника виявився оглушливий бас і до того ж сварлива вдача.