…Ільмарранен ногою розчинив ворота. Швець здивовано озирнувся.
— Облиш дитину! — це був навіть не наказ, а повеління.
Рука з ременем невпевнено опустилася. Визирнула розкошлана темна голова з червоними від сліз очима.
Чарівник, що став у воротах, був страшний.
— Я перетворю тебе на пацюка, шевцю.
— А… ня… — проплямкав нажаханий здоровило.
— Я напевно зроблю це, якщо ти ще хоч раз торкнешся хлопчиська!
Ремінь випав із тремтячої руки. Але в отворі відчинених воріт уже нікого не було.
— А я б його перетворив! — бадьорився Ферті.
Інші збуджено галасували.
— На пацюка! — гаряче підтримав Пач. — Адже ви не знаєте, пане чарівнику: він Ніла щодня лупить ні за що!
— Тепер перестане, — пообіцяв Руал.
— Ще б пак… — зітхнув хтось. І додав замріяно: — От би шкільного вчителя так…
Усі ойкнули — такою чудовою видалася ця думка.
— Ви не залишитеся в нас до осені? — обережно поцікавився Фінді.
— Я йду далі, — з жалем сказав Руал. — Післязавтра. Або через два дні.
У юрбі хлопчаків Ільмарранен був схожий на самотню щоглу серед бурхливого моря.
— А якщо я вам щось дам? — це нахабно торгувався Ферті.
Руал посміхнувся:
— Що, наприклад?
— Свисток, — Ферті порпався в кишенях, — і ось іще, підкова.
Очевидно, подарунок для хлопчиська дорівнював половині царства.
— Ну… — Руал, роздумуючи, підвів брови.
— А коли я теж подарую щось? — несміливо втрутився Пач.
— І я…
— І я…
Вони без жалю витягали з кишень цвяхи, пищики й кольорові скельця. Знову побачили світло найпотаємніші скарби — жаб’яча лапка, гладенький камінчик із діркою, іржавий ланцюжок від годинника й навіть живісінька ящірка.
Руал раптово спохмурнів:
— А такого не можна. Цього робити ніколи не слід. Дай сюди!
Він обережно прийняв ящірку в розкриті долоні. Кілька секунд вони дивилися одне на одного — очі в очі. Потім Ільмарранен нахилився і випустив бранку в придорожню траву. Хлопчаки дивилися на нього з німим обожнюванням.
— Ящірок не можна чіпати, — сказав Руал глухо. — Ніколи. Не здумайте.
Усі з готовністю закивали головами.
— За подарунки дякую, — провадив Руал, повертаючи назад у селище, — але я нічого, на жаль, не візьму. Мені все одно доведеться піти, — тут він підморгнув Фінді, у якого сльози набігли на очі.
Той відвернувся, засопів, застромив руку в кишеню й витяг із її глибини якусь, поза сумнівом, величезну цінність.
— Це кришталева кулька… — прошепотів він, зазираючи у вічі Руалові. — Візьміть, пане чарівнику… Ні за що, просто так… Візьміть!
Ферті розтис кулак — сонце заграло в товщі великої, справді гарної скляної кулі.
— Дурний, віддає… — голосно сказали в Руала за спиною.
Руал хотів відсторонити руку з кулькою, але зустрівся з хлопчиком очима й не відсторонив.
— Візьміть… — повторив Фінді.
— Дякую, — зітхнув Марран.
Завиднілася таверна. На порозі, прикриваючи долонею очі, стояла Ліна.
— Дякую… — повторив Руал, мимохіть опускаючи кульку в кишеню, і, посміхаючись, покрокував до дівчини.
Та Ліна вже не дивилася на нього. Вона побачила щось у кінці вулички, й раптом її обличчя дивно змінилося.
— Вставайте… Люди… Лихо!
Скрізь почали відчинятися вікна та двері.
— Напасть! Розбійники!
Хтось голосно зойкнув. До таверни, задихаючись, підбігав молодий наймит із віддаленої ферми. Його перелякане, залите потім обличчя вкривала кіптява.
— Грабіжники… Ферму підпалили… Будуть тут… — він давився словами.
— Світле Небо… — прошепотіла нажахана Ліна.
— Води, — видихнув посланець.
Йому дали напитися. Вулиця перед таверною швидко заповнювалася збентеженими, розгубленими людьми. Матері перелякано кликали дітей. Фінді, Ферті, Пач та інші зникли в юрбі. Хтось заплакав. На ґанок вискочив Регалар із ополоником у руці. З ополоника скапував червоний соус.
— Ховатися треба… У льох… — бурмотів блідими губами крамар, Регаларів сусіда.
— Спалять неодмінно… — тонко голосила худенька бабуся, його дружина.
— Сокири взяти — і на них! — це заворушився раптом старий Угл. На нього цитькнули відразу кілька голосів:
— Стули пельку…
— Помовчав би, вояче…
— Сокири взяти… — не здавався відставний солдат. — У мене самостріл у хлівці!
— Самостріл у нього… Не смій! Через тебе всіх нас уб’ють! — зі слізьми в голосі вигукнув староста — ситий дурнуватий чоловік, який уже давно й безнадійно втратив авторитет серед односельців.
— Втікаймо до лісу, мерщій! — метнувся довготелесий підмайстер.