Зараз на цій покрученій рогатині висіла тільки моя куртка, лазурова з золотом, куплена восени на місцевому ярмарку. Ларт, здається, щось пробурчав тоді про мій смак, але Данні куртка, без сумніву, сподобалася.
І думки мої мимоволі перекинулися до Данни — вона ж бо найкраща дівчина в селищі, а я чужинець, не надто гарний і не найдужчий, однак вона обрала мене, бо я — «учень чарівника», а значить — якийсь особливий. Так я нишком радів собі, поки не побачив, як промінь спокійнісінько вибирається з колодязя.
Я спітнів, поки розшукав по кишенях зім’ятий папірець, складений учетверо.
Ларт писав, звичайно, не чаклунськими рунами, а великими друкованими літерами, як у букварі — щоб і заєць міг розібрати. І все одно я добряче наламав собі язика, поки дочитав до половини, а коли дочитав, то й взагалі пожалкував, що взявся. Повітря раптом наповнилося напругою, аж до дзвону, й затремтіло, як над багаттям; я, сам себе не чуючи, панічно викрикував ті напівпристойні звукосполучення. Закінчувалися вони вигуком-наказом, який Ларт навіть відзначив знаком оклику, в мене це вийшло, як лемент причавленої кішки. І щойно цей зойк стих…
Вже давно щось, помічене кутиком ока, заважало мені. Зараз я рвучко повернув голову й побачив, що вішак вигинається від вершечка до підставки, труситься наче у конвульсіях. Я не перший рік служу в Ларта і чого тільки не бачив, але це, повірте, було дуже страшно. І перш ніж я зміг виштовхнути застряглий у горлі крик, на місці вішака важко впав на підлогу чоловік.
Я не відразу второпав, що то людина. Він лежав на волохатому килимі безформною купою, а я стояв у протилежному кутку й не зважувався поворухнутись. Оце так-так, адже вішак цей три роки стирчав у передпокої…
Чоловік поворухнувся, судомно смикнувсь і підвів на мене божевільні очі. Я позадкував; він підхопився і перевів погляд на свої руки. У правій була затиснута моя лазурова з золотом куртка. Нещасний замукав і з відразою спробував її відкинути, але пальці, очевидно, не слухалися. Тоді він лівою рукою розтис пальці правої і пожбурив мою куртку в кут, ніби щось жахливо бридке — аж дрібнички з кишень розскочилися по кімнаті. Далі втупився в мене поглядом без жодного натяку на думку, знову глянув на свої руки й почав раптом обмацувати себе з голови до ніг, схлипуючи дедалі голосніше, поки не зареготав (чи заплакав) і не сповз по стіні назад на килим.
Я й раніше знав, що маги займаються подібними речами, але ніколи не припускав, що Ларт, мій хазяїн, здатен на щось подібне.
А людина сміялася, тепер уже справді сміялася, і качалась по підлозі. Я вже подумав, що то якийсь божевільний, коли він раптом завмер і затис рукою собі рота. Потім прохрипів, не глянувши в мій бік:
— Дай води.
На кухні я згадав: вішак цей підніс господареві його вічний суперник Бальтазарр Ест на знак чергового примирення.
Коли я повернувся в передпокій, той чоловік уже більш-менш себе опанував. Обличчя, щоправда, залишалося безживно-сірим, але з очей зник панічний вираз; він прихилився спиною до стіни й масажував чоло та щоки, повертаючи їм людський колір.
Я простяг воду, він випив до дна, цокаючи зубами об скло. Поставив спорожнілу склянку, віддихався і глянув мені просто у вічі:
— Виходить, такий був його наказ?
Я не з’ясовував, чий це — «його», лише ствердно кивнув.
— Що далі?
Язик його кепсько слухався, але він просто-таки свердлив мене очима.
— Дамире…
Он як, він знав мене!
— Дамире, що він ще наказував?
Я болісно ковтнув і знизав плечима.
— Я так зрозумів, — хрипкувато провадив він, — що можу… забиратися звідси?
Я безтямно всміхався.
Він підвівся, притримуючись за стіну. Рушив до дверей. Обернувся:
— Гаразд. Гаразд. А тепер… Переказуй моє вітання йому. Просто привітай від Маррана.
Я стояв на порозі й дивився, як він іде, ледве переступаючи негнучкими ногами.
… Це було безглуздя — передавати йому вітання. Пусті й дурнуваті гордощі.
Дивний і недоладний чоловік простував шляхом. Колись його звали Руалом Ільмарраненом на прізвисько Марран.
Ноги на бажали коритися, бо за два роки їм не довелося зробити й кроку. Руки неприродно вигиналися, гарячково хапаючи повітря, ловили неіснуючі коміри плащів і курток. Похмуре весняне небо було надто світле для звиклих до півмороку очей.