— Ні, відкупімося…
— Відкупишся від них, аякже… Дивіться, дим!
Усі позадирали голови. Чорні клуби викликали в юрби ще більший жах. Люди металися, ніби втратили розум; Ліна, котра, як і досі, нерухомо стояла на ґанку, мов закам’яніла, мовила раптом:
— Хутір горить… Звірі.
— Молитися треба, — хапав усіх за руки швець, височенний здоровило. — Разом помолімося…
— Тихше! — закричав раптом Регалар. — Замовкніть усі! І вгамуйте дурних бабів. З нами чарівник, він захистить нас!
Усі подивилися на Руала.
Руал стояв під ґанком, прихилившись до стіни. Одна-єдина думка заслонила від нього світ: пішов би вранці — був би врятований.
На мить стало дуже тихо. Потім зашелестіли голоси:
— Чарівник…
— Великий маг…
— …врятувати нас…
— Чарівник…
І по юрбі, ще мить тому охопленій розпачем, раптом пролинуло єдине полегшене зітхання. Надія опанувала людей так само раптово, як жах перед цим.
Руал обвів поглядом звернені до нього обличчя. У його очах застиг вираз нестерпного болю.
— Ви заступитеся за нас, пане Руале? — тремтячим голосом запитала бліда Ліна.
Ільмарранен ворухнув пошерхлими губами.
— Я, — сказав він чужим голосом. — Я.
І на очах у всього селища обличчя його раптово й страшно змінилося, наче обвуглилось. Люди відсахнулися.
— Звичайно, — безбарвним голосом проказав Ільмарранен.
І рушив крізь юрбу. Погляд його не відривався від чорних клубів диму, що зависли над полем.
…Розбійники не поспішали. Вони розтяглися ланцюгом по шляху — десятків зо два міцно збитих, вгодованих шибайголов. Хутір вони спалили задля розваги — основна робота була ще попереду.
Селище наче вимерло — це їх не здивувало. Дивувало те, що тим самим шляхом назустріч їм крокувала людина.
Вони могли б проскакати повз подорожнього. Вони могли б проскакати й по ньому. Могли зарубати на ходу, не сходячи з сідла.
Тихо шелестіла пшениця, яка тільки заколосилася. Чорний дим клубами плямував сонячний день. Подорожній ішов собі. Він також не поспішав.
Отаман, що їхав попереду, глянув на нього з-під долоні. Він не звик ставити собі запитання, однак, невідомо чому занепокоївся: чимось вражав дивний беззбройний пішохід, який спокійно простував назустріч загонові. Розбійник притримав коня.
— Що б воно значило, га? — спитав підручний.
Отаман — плюгавий з вигляду, але наділений вдачею злої оси молодик — гмикнув. Відстань між вершниками та пішим одинаком стрімко скорочувалась.
Копита коней здіймали білі хмарки пилу. Чоловік на шляху не змінював ритму кроків, наче його штовхала невідома потужна сила. Він наблизився настільки, що чітко можна було розгледіти його обличчя.
Отаман злісно примружився й потяг шаблю з піхов. Той, що йшов, дивився йому просто в вічі.
Розбійника ще більше опанувало невиразне занепокоєння. Лякали застигле обличчя і важкий погляд, яким свердлив їх подорожній.
— Та що воно таке, га? — знову спитав уже наполоханий підручний.
Вершники зупинилися, збились у купу. Людина йшла, поки до кавалькади не залишилося всього кілька метрів.
Тоді зупинився й подорожній. Обличчя його здавалося бруднувато-сірою маскою, але очі палали такою незламною волею, таким скаженим напруженням, що розбійників охопило сум’яття.
— Чого тобі треба, негіднику? — гукнув отаман.
— Геть, — холодно кинув дивний чоловік. І додав кілька незрозумілих, гортанно вимовлених слів, лиховісних у своєму дикому звучанні:
— Заккуррак… Кхари! Акхорой!
Злякано заіржали коні.
— Чаклун! — зойкнув хтось.
— Мовчати! — гримнув отаман. Але за його спиною не вмовкав шепіт: «Чаклун… Чарівник…»
— Рахую до трьох, — так само холодно мовив незнайомець. — Даю вам час, аби забратися геть! Раз!
Сум’яття наростало. Отаман люто озирнувся, ледве стримуючи коня.
— Два, — спокійно відраховував незнайомець.
Отаман не вірив, що беззахисна людина може вступити з ним у єдиноборство. Жодної зброї в руках прибулець не мав — виходить, володів якоюсь таємною. Інакше звідкіля ця холодна сила?
— Два з половиною, — проголосила дивна людина.
Сум’яття наростало. Розбійникам здавалося, що в очах незнайомця витанцьовує лиховісне полум’я.
— Три! — пролунало, мов удар батога. І полум’я спалахнуло в страшної людини на долоні. Подорожній вихопив із кишені яскраву мов сонце кульову блискавку й загрозливо підкинув над головою.
І отаман відступив. Він полюбляв легку здобич і боявся чаклунства, тому вкинув шаблю в піхви, повернув коня і поскакав геть. За ним кинулися решта вояків.