Ільмарранен сховав кульку й лише тепер помітив, що йде вже лісом, іде, судячи з усього, не першу годину, тому що ліс густий, неторканий. Стовпи сонячного світла наскрізь пронизували хащу. Десь глибоко всередині Руал раптом відчув спалах божевільної надії. Він знову сподівався на диво: те, що сталося вчора, — не дурість і не випадковість. Не може бути інакше!
І всією силою цієї надії Ільмарранен закликав до себе колишню могутність.
Спершу він хотів розворушити завмерлі крони над головою, запустити в них вітер. У відповідь — тиша й цілковитий спокій.
Він покликав пташину, що стрибала по стовбуру, — та не звернула на його заклик жодної уваги, просто зникла в поплутаному гіллі.
Руал зупинився. Він був покалічений, назавжди позбавлений частини самого себе, і чорна ядуча туга, яку так довго відгонив, раптом упала на нього всією вагою. Підкосилися ноги, він сів просто в траву.
…Старий звіздар, мешканець башти з грубими стінами і стрілчастими вікнами, все життя збирав чарівні книги. Жодного разу жодне заклинання не підкорилося йому.
Старий мав бібліотеку, що цілком складалася з древніх фоліантів нечуваної вартості, військо реторт для приготування протиотрути й підзорну трубу, щоб споглядати зірки. Єдиного не мав старий — чарівничого дару.
— Неймовірно! — він дивився на Руала з побожною заздрістю.
А Руал недбало перегортав сторінки, нечутно ворушив губами — і хирлява рослинка в дерев’яній діжці раптом дивовижно розквітала, приносила плоди, схожі на дикі яблука, що несподівано перетворювалися на золоті монети і з дзенькотом розкочувались кам’яною підлогою, влягалися візерунком, подібним до карти зоряного неба. Старий вражено хитав головою:
— Очам своїм не вірю…
Марранові подобалося відвідувати звіздаря в його башті. Старий із усіма своїми книгами, підзорною трубою і квіткою в діжці викликав у нього симпатію. Звіздар же блаженствував, приймаючи Руала, і вважав його візити за велику честь.
— Скажіть, Ільмарранен, — збентежено запитав він одного разу, — коли ви вперше усвідомили себе магом?
Марран замислився.
Не міг пригадати моменту, коли саме відчув у собі дар. Просто був день, коли Руал-дитина зрозумів, що інші цього дару позбавлені.
Йому було років шість; холодної дощової весни завантажений над міру віз застряг у розкислій глині. Власник воза, вугляр, літня вже людина, надсаджувався разом зі своїм худим конем, марно силкуючись вивільнити колеса з чіпкої багнюки.
— Що ти робиш? — здивовано спитав його маленький Руал.
Той похмуро глянув на дурного хлопчиська й не відповів.
Руал обійшов навколо воза, спинився перед конем — той неспокійно косував на нього — став навшпиньки й дотягся до повода:
— Ходи-бо…
Кінь рушив уперед і відразу, без зусиль, витяг воза на тверду дорогу.
Марран на все життя запам’ятав погляд, яким його винагородив вугляр.
Старий звіздар просто не в змозі був цього зрозуміти.
…Лісові кінця-краю не було, здавалося, він навіть ставав дедалі густіший і темніший. Руал ішов уже багато годин. Спочатку над головою в нього радісно щебетали птахи, потім їхній вереск змінився тишею, яку порушували іноді рипіння сосен та стукіт дятла, а ось тепер ліс озвався співом мисливських рогів, що наближався.
Марран крокував розмірено, бездумно, не підводячи погляду, зі стиснутими зубами. Байдуже.
Ріг хрипко гаркнув зовсім поруч, і, ламаючи гілки, на стежку вилетіли вершники. Руал зупинився, очікуючи, що мисливці рушать своєю дорогою. Однак ті несподівано повернули, й за мить він опинився в оточенні списів.
— Хто такий?
— Мандрівник, — обережно відповів Руал.
— Бурлака, — визначив один із єгерів.
— Браконьєр! — не погодився інший.
Неквапом під’їхав ще один вершник — очевидно, вельможа.
— Знову нахабний голоштанник! — він гидливо скривився. — Знаєш, негіднику, що буває за потраву моїх лісових угідь?
Руал відчув бридкий присмак у роті: Світле Небо, цього ще тільки й бракувало!
Шість гострих списів націлилися йому в груди. Єгері вискаляли зуби.
— Володіння пана священні, — сказав він навмання і стиснувся, очікуючи удару.
Вельможа насупився:
— Ти знаєш, мерзотнику, хто я?
Руал жалібно всміхнувся й перевів подих:
— Ви — могутній володар, ваша світлість… А я… я — скромний… провісник долі. Чи міг би я не впізнати… пана?
Списи невпевнено відсунулися, щоб через мить знову погрозливо зімкнутися:
— Ти мені голови не мороч! Який ще провісник?
«Небо, допоможи мені!» — благав Руал. Раптом він заговорив швидко й переконливо: